Розділ 4

Вечір спустився лагідно, як вуаль.
Сонце втекло за горизонт, лишивши по собі ледь рожеве світіння в небі.
Ліна запалила кілька ліхтариків на ґанку — маленькі, круглі, теплі.
Вони гойдались у ритмі вітру, наче зірки, що спустились трохи ближче.

Вона накрила стіл. Плетені серветки, дві чашки, банка з лавандовим цукром.
А в чайнику — м’ята, чебрець і щіпка сушеної лаванди.

Коли Андрій з’явився за хвірткою, серце стислося. Він тримав у руках баночку з варенням.

— Малинове. Не зміг прийти з порожніми руками, — сказав просто.
— Тоді проходь, чай саме настоявся, — усміхнулась Ліна.

Вони сиділи на веранді. Ліхтарики світлись, як чарівні кульки.
Чай парував. Лаванда наповнювала повітря.

— Знаєш, — почав Андрій, — тут зазвичай дуже самотньо. Я звик мовчати.

— А тепер?

— А тепер… наче не страшно бути почутим.

Ліна підняла очі. Її погляд — відкритий, трохи здивований. І дуже теплий.

— Я теж. Місто навчив мене бути сильною, гучною, швидкою. Але тут… хочеться просто бути.
— Тобою? — уточнив він.

— Тобою? — уточнив він.

Вона кивнула.

Мовчання знову зависло між ними. Але цього разу — як обійми.
Теплі. Безпечні. Необов’язкові для пояснень.

— Хочеш залишитись ще трохи? — прошепотіла вона, коли чашки вже були порожні.

— Якщо ти не проти тиші.

— Я тільки за.

Він залишився.

А на веранді пахло лавандою, теплим чаєм і… чимось новим, що народжувалось без слів.

Вона відчувала, як розсіюється холод минулого, немов він розчиняється у теплі цих літніх вечорів.
Андрій сидів поруч, не намагаючись наповнити тишу словами — просто був.
Їхні пальці ледь торкнулися на краю столу, і цього було досить.

Він розповідав про те, як часто ходив уздовж лаванди, слухаючи вітер і згадуючи бабусю, яка колись садила ці квіти.
Вона дивилася на нього, ловлячи кожне слово, відчуваючи, що цей чоловік теж носить у собі історію, яку не всі можуть побачити.

— Знаєш, — сказав він тихо, — іноді найважливіші речі — це не слова. Це моменти, як цей.

Вона кивнула, піднімаючи чашку з чаєм до губ.
За вікном ніч тихо опускалася на землю, а світло ліхтариків танцювало у її очах.

— Можливо, це початок чогось… — прошепотіла вона, не зводячи погляду з його.

Він посміхнувся — вперше по-справжньому відкрито.

— Можливо, — відповів він.

І у цю мить, серед ароматів лаванди і спеки липневого вечора, між ними виникла невидима нитка, що пов’язувала їхні серця.