Розділ 3

Ранок прийшов ніжно.
Тонкими променями, що заглядали крізь старі фіранки,
і запахом мокрої деревини, нагрітої сонцем.
Ліна прокинулася ще до будильника.

Вона вийшла босоніж на ґанок. Усе довкола було, наче вимите.
Трава блищала краплями, повітря було прозоре, мов вода.

Учора був дощ… і Андрій.

Її пальці досі пам’ятали тепло чашки. Її думки — тепло його голосу.
“Бо тут ти — справжня.”

Вона взяла секатор, старі рукавички й пішла у сад.
Фруктові дерева давно просили догляду, а вона — простоти.
Мозок відпочивав, коли руки працювали.

Раптом з-за паркану почувся знайомий скрип.
Він ішов повільно, тримаючи відро з ґрунтом і коробку з розсадою.

— Доброго ранку, — сказав, злегка хриплим голосом. — Побачив тебе — подумав, може, допомогти?

— Хіба ти не працюєш у полі?

— Сьогодні вирішив вирощувати щось м’якше. Наприклад… ромашки.

Вона розсміялась.
— Ромашки? Не очікувала такого від тебе.

— А я взагалі не дуже типовий.

Вони працювали разом. Садили, поливали, сміялись.
Сонце пекло приємно, а між ними не було жодної стіни.
Тільки ритм землі, аромат вологої кори і…
погляди, які щоразу тривали трохи довше.

— Тобі личить бути з землею, — мовив Андрій, витираючи чоло.

— А тобі — бути поруч.

Він подивився на неї. І не відповів. Але в очах блиснуло щось м’яке.
Те саме, що вона бачила біля вогню.

Цього разу, коли він ішов геть, вона не просто махнула рукою.

— Андрію?
— Може, увечері чай? У мене. Без дощу.

— Якщо з лавандою, — відповів він, — тоді обов’язково.