Розділ 2

Небо затягнулося повільно, як на старому фільмі.
Ліна саме фарбувала веранду, коли перші важкі краплі вдарили по дереву.

Вона не встигла добігти до дверей — грім розірвав небо, а дощ ринув, як стіна.
Її футболка миттєво промокла, фарба з кисті стекла на руку.
Вона засміялася — щиро, вперше за довгий час.
“Так, бабусю, я точно вляпалась у твоє село з головою”.

Раптом крізь дощ почувся свист.

— Не дуже продуктивний день, га? —
Він стояв біля її хвіртки, з парасолькою в руках.

Андрій. Мокрий по плечі, але усміхнений — майже.

— Я… не встигла сховатись, — зніяковіло відповіла Ліна.

— У мене вдома тепло. І сухо. —
Пауза. — І чай.

Вона завагалася рівно на три секунди.

— Йдемо.

Його будинок був схожий на нього: простий, дерев’яний, але затишний.
Дрова потріскували в каміні, старий плед лежав на спинці дивану.
А чай… справді був. З м’ятою, медом і чимось ледь пряним.

— У тебе тут… красиво, — сказала Ліна, сідаючи на підлогу біля вогню. — І пахне так, ніби ти давно вдома.

— Я тут виріс, — відповів він, подаючи їй чашку. — Але деякі запахи з’явились, відколи повернулась ти.

Вона підняла погляд. Його очі були теплими. Не дикими — справжніми.
— Що ти маєш на увазі?

— Лаванда. Ти пахнеш лавандою.
А вона пахне домом, — подумав він, але не сказав уголос.

Вони ще довго сиділи й мовчали.
Тиша була теплою, як плед.
І вперше Ліна подумала, що не всі розмови потребують слів.

Тиша між ними не була порожньою — вона була заповнена поглядами, легкими усмішками і шелестом дощу за вікном.
І чай, і вогонь, і навіть старий дерев’яний будинок ніби знали, що їм двом сьогодні потрібно трохи більше, ніж просто сухі речі.

Ліна обережно потягнулася до полиці з книжками.

— Ти читаєш? — запитала, витягуючи томик без обкладинки.

— Часом. Коли світ занадто шумний.

— І я так, — прошепотіла вона. — Знаєш, іноді здається, що книги — єдині, хто точно не кричить.

Він подивився на неї — не здивовано, а ніби… нарешті зрозумів щось знайоме.

— Ти з міста?

— Київ.
— Втекла, якщо чесно. І не тільки від шуму.

Він не питав більше. Просто підкинув дрова у вогонь.

— Тут тебе ніхто не чіпатиме. Тут дихають повільніше.
— І слухають більше, ніж говорять, — додала Ліна з усмішкою.

Пізніше вона сиділа загорнута у плед, з мокрим волоссям, але теплою душею.
А він… просто сидів поруч. Близько, але не нав’язливо.

— Знаєш, — мовила вона перед тим, як піти, — мені здається, що тут я вперше не почуваюся чужою.

Він кивнув і тихо сказав:

— Бо тут ти — справжня.

І коли вона вийшла в дощ, її серце билося вже зовсім по-іншому.
Не від втечі. А від чогось нового. М’якого. Як запах лаванди після дощу.