Розділ 1

— Ти точно впораєшся сама? — голос мами лунав із динаміка телефону, тривожний, як завжди.
— Так, мамо, це ж просто ремонт… і спокій, — усміхнулася вона, дивлячись на потріскані віконниці. — Мені це потрібно.

Вона поклала телефон у кишеню, розстебнула сукню на шиї, відчуваючи, як спека липне до шкіри.
Двір обгортав літній запах — стигла трава, трохи меду і… лаванда. Та сама, що колись росла під вікнами бабусиної кухні.

Будинок зустрів її скрипом дверей і прохолодою усередині.
Скрізь пил, трохи павутиння, але з кожним кроком дім ніби оживав.
На кухні стояла стара банка з сухоцвітами. Вона взяла її, провела пальцями по обідку.
"Я вдома", — прошепотіла подумки.

На другий день вона працювала в саду, коли з-за огорожі з’явився він.
Високий, засмаглий, у світлій футболці, з косою через плече.

Вони зустрілися поглядами.
Він не сказав ні слова. Просто кивнув.

І це «ківання» чомусь змусило її серце зробити один зайвий удар.

— Добрий день, — сказала вона несміливо.
— Добрий, — відповів він коротко.
І пішов далі.

Але її пальці ще довго тремтіли, коли вона поверталася до клумби.

Вона не чекала, що хтось житиме поруч.
Їй здавалося, що це місце — дике, майже забуте. Але тепер… тепер кожен його рух переслідував її думки.
Як він мовчав. Як дивився. Як тримав косу.

Ввечері вона вийшла на ґанок із чашкою м’ятного чаю. Сонце ховалося за деревами, і світ навколо здавався теплішим, затишнішим.
Сільська тиша не була порожньою — вона дихала.
А вітер знову ніс аромат лаванди.

Вона заплющила очі. І знову побачила його обличчя.
Стримане, трохи суворе, але в очах — глибина. Така, в якій хочеться загубитися.
Хто ти? — подумки прошепотіла вона.

Наступного ранку вона пішла на місцевий базар, щоб купити фарбу й кілька дощок.
Повертаючись додому, ледь не впустила пакети — кошик із яблуками розсипався просто посеред дороги.

— Дайте, допоможу, — пролунав позаду знайомий голос.

Він стояв поруч. Нагнувся. Почав мовчки збирати яблука.

— Дякую… — вона розгубилася. — Я не знала, що ви живете так близько.

— Андрій, — коротко сказав він, не дивлячись. — Я — Андрій.

— Ліна, — відповіла вона м’яко. — Я тільки нещодавно переїхала сюди. Відновлюю будинок бабусі.

Він кивнув. Знову та сама тиша — не незручна, а якась… уважна.

— Якщо що — поруч. Звертайтесь, — сказав він, віддаючи їй останнє яблуко.

І пішов.

А вона ще хвилин п’ять стояла на дорозі, не рухаючись, притискаючи яблуко до грудей і усміхаючись.