Розділ 18.

"Ти не можеш втекти від того, що є частиною тебе. Ти можеш втекти від гір, від світла, від снігу. Але ти не втечеш від людини, яка бачить твій біль і приносить тобі кутю на Новий рік. Це не втеча. Це подорож додому."

​Я стояла на порозі своєї сірої київської квартири і дивилася на Мирона, який стояв, присипаний снігом, із рюкзаком і гірляндою у руках. Це був найменш логічний і найбільш дивовижний момент у моєму житті.

​— Ти... ти не міг приїхати. Це сотні кілометрів, — мій голос тремтів.

— Я сів на потяг одразу, як прокинувся і побачив, що тебе немає. Правило дванадцяте: Якщо ти маєш урятувати циніка від його ж страху, усі інші правила не діють. — Він ступив через поріг.

​Я зачинила двері. Він поставив на підлогу гірлянду. Його погляд був прямим, без тіні образи, лише з глибокою втомою і рішучістю.

​— Чому ти втекла, Маріє? На Різдво. Після... після нашого Святвечора.

— Я не могла. Я... я побачила подарунок. Скляного птаха. Він був ідеальний, але з тріщиною. І я зрозуміла. Кожне диво, яке я отримувала, завжди зникало. Тато. Павло. Я не могла дозволити, щоб ти став наступним. Я не могла дозволити собі повірити, а потім знову пережити біль.

​Мирон зняв куртку і підійшов до мене, поклав руки мені на плечі.

​— Ти думаєш, що диво — це скляний птах? Ні, Маріє. Диво — це ця тріщина. Я дав тобі його, бо ти зламана, але ти продовжуєш летіти. І я знаю, що ти сильна. Я приїхав не для того, щоб переконати тебе, що я не зникну. Я приїхав, щоб показати, що я буду боротися за те, що не хочу втрачати. Я не Павло. І я не твій тато.

​Він підійшов до свого рюкзака. Дістав звідти пляшку того самого карпатського червоного вина, дві чашки (не келихи, а чашки!) і невеликий, загорнутий у фольгу пакет.

​— Це залишки куті. Я порушив Правило про залишати їжу на столі, щоб привезти її тобі. Ми зустрінемо Новий рік так, як має бути: з традицією, яку ти не можеш відкинути. І з чесністю.

​Мирон швидко знайшов розетку і увімкнув гірлянду у вазі. Кімната одразу змінилася. Сірий вакуум наповнився м'яким, теплим світлом.

​— Сідай. Нам треба поговорити. У нас є півтори години.

​Ми сиділи на дивані, пили вино з чашок, а гірлянда світилася. Я розповіла йому все. Про тата, про Різдво, про те, як цинізм став моєю єдиною бронею. Про Павла, який переконав мене, що справжніх почуттів не існує.

​Мирон слухав мовчки, не перебиваючи. Коли я закінчила, він взяв мою руку і притиснув до своїх губ.

​— Я не можу тобі обіцяти, що я не зникну. Життя не дає таких гарантій, Маріє. Але я можу тобі обіцяти, що поки я тут, я буду справжнім. Я буду боротися за тебе, як боровся за тебе на ковзанці. Я буду приносити тобі дрова, навіть якщо ти не просиш. І я буду різьбити оленів, щоб ти сміялася.

​— Ти не боровся. Ти відпустив мене з Полонинська, — з докором сказала я.

— Боротьба — це не утримання. Боротьба — це дати тобі простір, щоб ти зрозуміла, що ти хочеш повернутися. Але коли ти не повернулася, я зрозумів, що ти настільки заплуталася у своєму страху, що мені довелося приїхати. Я не міг почати Новий рік без тебе.

​Я усвідомила, що мої правила, моя логіка, мій цинізм — усе це було просто захистом від любові, яка була настільки ідеальною, що здавалася небезпечною.

​— Мені страшно, Мироне. Страшно повірити.

— Я знаю. Але я не примушую тебе вірити у Санта Клауса. Я примушую тебе вірити у нас.

​Час швидко минав. Ми доїли кутю, допили вино. Годинник на моєму телефоні показував 23:59. З вулиці долинали звуки салютів.

​Мирон підвівся, підійшов до мене, і взяв мої руки.

​— Маріє. Ти можеш вибрати: жити у своєму сірому вакуумі, де все логічно і безпечно, але ніколи не приносить радості. Або... ти обереш дива. Не ті, що зникають, а ті, які ми будемо створювати щодня. Скляний птах з тріщиною. Це наш символ.

​Він подивився на мене.

​— Обери дива.

​Годинник почав бити дванадцяту. Бам. Бам. Бам.

​— Я вибираю, — прошепотіла я, дивлячись у його очі. — Я вибираю дива.

​Бам. Бам. Бам.

​На останньому ударі годинника Мирон поцілував мене. Це був не поцілунок прощання чи поцілунок обіцянки. Це був поцілунок початку. Поцілунок Нового року, нового життя і нової віри. Його губи були теплими, а його обійми — міцними, як карпатська скеля.

​— З Новим роком, Маріє, — прошепотів він, відхиляючись.

— З Новим роком, Мироне.

​Я обійняла його. Я знала, що він привіз до моєї сірої квартири не просто кутю і гірлянди. Він привіз мені дім. І я знала, що тепер моє життя буде не просто логічним. Воно буде щасливим.