Розділ 17.

​"Ізоляція — це чудова стратегія, поки ти не розумієш, що ти ізолюєшся не від світу, а від власного щастя. А найбільша іронія: тиха київська квартира може бути гучнішою за весь карпатський снігопад."

​Я пропрацювала п'ять днів, намагаючись довести собі, що повернення до Києва було мудрим і необхідним рішенням. Я мала бути задоволена. Я уникла небезпеки. Я повернулася до безпеки цинізму.

​Але тиша у моїй квартирі була неправильною. У ній не було спокою, який я вимагала раніше. У ній була порожнеча, яка кричала.

​Я сіла за ноутбук. Клавіатура була сухою, але я пам'ятала, як Мирон рятував її від мого кавового суїциду. Я вирішила замінити батарею. Обережно дістала його подарунок — новеньку, запаковану батарею. Коли я встановлювала її, я відчула, що вставляю у свій ноутбук не лише живлення, а й спогад.

​— Досить! — сказала я вголос, закриваючи кришку. — Це просто елемент живлення.

​Але це було не просто так. Батарея нагадувала про його продуманість, про його турботу. Це був його останній, прагматичний подарунок.

​Дні тяглися повільно. 27-ме. 28-ме. 29-те. Я постійно чекала. Чекала на дзвінок, на СМС, на лист на пошту. Чекала, що Мирон, порушуючи всі Правила Ізоляції, знайде мене і запитає: «Чому ти втекла?»

​Але він не дзвонив. Він дав мені спокій. Він дав мені те, що я вимагала. І це було найгірше. Я думала, що він боротиметься, а він... відпустив. Він поважав мою втечу, як поважав мої графіки та моє бажання тиші.

​Я підійшла до шафи і дістала його подарунок. Скляний птах. Він був такий крихкий, такий ідеальний. Я провела пальцем по ледь помітній тріщині. Він був зламаний, але він летів. Я не могла дозволити собі повірити, що це справжнє, бо якщо це справжнє, то його втрата буде катастрофою.

​Настав останній день року — 31 грудня. Я мала закінчити свій звіт і зустріти Новий рік згідно з моїм планом: самоізоляція та робота.

​Я сиділа у темряві. Я не могла працювати. Я відчувала себе розбитою і порожньою. Я не могла дозволити, щоб мій рік закінчився на ноті втечі та страху. Але і повернутися я не могла. Це було б надто великим приниженням.

​Я сиділа на дивані, загорнута у ковдру, і дивилася на телефон. Дві години до Нового року. Я навіть не купила шампанського.

​Він не прийде. Він у Полонинську. Він — людина гір, а я — людина скла і бетону. Це було тимчасове диво, яке, як і очікувалося, зникло.

​Раптом, я почула стукіт. Не дзвінок у двері, а саме стукіт. Важкий, впевнений, знайомий.

​Я застигла. Це не міг бути він. Він був за сотні кілометрів, святкував Різдво, насолоджувався тишею і, мабуть, різьбив нового оленя.

​Стукіт повторився. Сильніше.

​Я обережно підійшла до дверей і подивилася у вічко. Моє серце зупинилося, а потім почало калатати, як на ковзанці.

​За дверима стояв Мирон.

​Він був не у светрі з оленем, а у своїй теплій, темно-синій куртці, притрушеній київським снігом. Він стояв із великим, незграбним рюкзаком, і в одній руці тримав щось загорнуте у картату ковдру.

​Хук: Я відчинила двері.

​— Мироне? Що ти тут робиш? — це було єдине, що я змогла вимовити.

​Його очі були втомлені, але сповнені рішучості.

— Правило Одинадцяте: У Новий рік жодна людина не має зустрічати диво на самоті. Я не дав тобі спокою, тому що я не міг його знайти сам. Ти забула, що у нас є дві години до опівночі. І я приніс кутю.

​Він обережно поставив на підлогу свій рюкзак і розгорнув ковдру. Там стояла невелика, скляна ваза, у якій... світилася гірлянда.

​— Це не Різдво, Мироне. Це Новий рік.

— Це останній шанс на диво, Маріє. І я не дозволю тобі його проспати. Ти втекла від мене. А я приїхав, щоб показати, що я не зникаю. Я тут. Я — твоє незручне, але реальне диво.

​Я стояла, не в змозі зрушити з місця. Мій цинізм був розбитий вщент.

​— Заходь, Мироне, — прошепотіла я.

​Я знала, що цей Новий рік буде найголовнішим у моєму житті.