Розділ 16.

"Немає нічого більш лячного, ніж прокинутися в обіймах щастя, коли всередині тебе сидить голос і кричить: 'Це ілюзія! Воно зникне, як і все, що ти любила. Тікай, поки воно не завдало тобі болю!'"

​Я прокинулася від тиші. Не від тої, холодної, яку я вимагала на початку, а від теплої, домашньої тиші. Світло, що пробивалося крізь фіранки, було м’яким і святковим. У кімнаті пахло хвоєю та Мироном. Я лежала, міцно обіймаючи його уві сні.

​Це було Різдво. І я прокинулася поруч із чоловіком, який за кілька днів перевернув увесь мій світ. Я відчувала спокій, якого не знала роками. Це було схоже на те диво, яке я так довго заперечувала. Воно було справжнім, теплим, і воно мало ім’я — Мирон.

​Я обережно вибралася з ліжка, щоб не розбудити його. Мирон спав глибоко, його обличчя було розслаблене, а борода здавалася м’якшою. Я відчула ніжність, яка спалахнула у мені, і це було лячно. Це було занадто добре.

​Я вийшла у вітальню. Камін ще жеврів, а ялинка, прикрашена старими кульками і сяяла під світлом гірлянд. Я підійшла до неї, і тоді побачила це.

​Під ялинкою, на килимі, лежала невелика, елегантна, але дуже стара дерев’яна коробочка. На ній був напис, виведений чорнилом, упевненим почерком: «Для Марії. Диво, яке завжди повертається».

​Я відчула, як у горлі пересохло. Подарунок. На Різдво.

Моє серце почало прискорено битися. Я згадала, як мій тато поїхав на Різдво, залишивши лише порожній простір. Я згадала Павла, який використав новорічну ніч для своєї зради. Дива завжди оберталися проти мене. Вони були прелюдією до болю.

​Я тремтячими руками взяла коробочку. Вона була важка, різьблена. Я відсунула кришку.

​Усередині, на синьому оксамиті, лежала маленька, але неймовірно тонка фігурка. Це був скляний птах. Він був зроблений зі сріблястого, майже прозорого скла, з тонким, витонченим дзьобом і крилами, що ніби завмерли у польоті.

​Але найголовніше: на його крилі була крихітна, майже непомітна тріщина. Вона була замаскована, але вона була там.

​Це був подарунок, який Мирон зробив або знайшов спеціально для мене. Скляний птах — символ крихкості, свободи, польоту. І тріщина — символ мого власного, травмованого серця, яке він прийняв і не намагався полагодити. Напис «Диво, яке завжди повертається» звучав не як обіцянка щастя, а як загроза. Повертається, щоб зникнути.

​Це занадто ідеально. Це занадто символічно. Це занадто крихко.

​Мій внутрішній голос, цинік, який був закритий тишею і теплом, тепер заволав:

— Він зробив його, щоб показати, що він тебе знає. А тепер він може зникнути. Як тато. Як Павло. Ти будеш сидіти тут сама, на Різдво, з цим скляним, розбитим птахом.

​Я відчула панічну атаку. Я не могла дихати. Це було не просто Різдво — це був іспит, і я його провалювала. Я не могла дозволити собі повірити, що це справжнє, бо якщо це справжнє, то його втрата буде катастрофою.

​Я обережно поклала птаха назад у коробку. Я розуміла, що якщо я залишуся ще на годину, я ніколи не зможу піти. Я знову буду прив'язана до чиєїсь обіцянки, яка обов’язково буде порушена.

​Я кинулася до дверей. Я мала тікати, поки він не прокинувся, поки моє серце не переконало мене залишитися.

​Я швидко вибігла з його будинку. Я не повернулася у спальню, щоб попрощатися. Я навіть не залишила записки. Я не могла. Це було б надто боляче.

​Я бігла по хрусткому снігу до свого орендованого будинку. Коли я влетіла туди, перше, що зробила, — вимкнула гірлянди з таким тріумфом, наче це був останній акт непокори.

​Я кинулася до валізи. Ноутбук, документи, одяг — все летіло всередину хаотично. Мені треба було дістатися вокзалу. Потяг до Києва мав бути десь опівдні, але я була готова сидіти і чекати.

​На порозі, де я залишала його дрова, стояла одна річ, яку я не помітила в паніці: дерев’яна скринька. Така ж, як та, що він привозив на ярмарок.

​— Чорт, — прошепотіла я.

​Я відкрила її. Усередині не було оленів. Там лежала новенька, запакована батарея для мого ноутбука і невелика картка:

​«Я знаю, ти переживаєш за свій інструмент. Диво – це коли ти готовий до найгіршого, але отримуєш найкраще. З Різдвом. Я чекаю на тебе. М.»

​Це було його нагадування: він дбає. Навіть про найменші, найпрагматичніші речі.

​Я викинула картку. Батарею, після секунди вагань, засунула у валізу. Я не могла дозволити собі нічого, що залишило б мене тут. Я взяла свою велику валізу і побігла у бік єдиного таксі, яке, на мою думку, могло бути на стоянці.

​Я кинула останній погляд на будиночок Мирона. Він був тихий, і його гірлянди все ще світилися. Він спав, не знаючи, що я порушила наше Різдвяне Диво.

​Я натиснула на газ і поїхала. Геть із Полонинська. Геть із Різдва. Геть від дива, яке, на моє переконання, завжди повинно зникати.