Розділ 15.

"Мовчання за столом на Святвечір — це не просто відсутність слів. Це простір, де ти нарешті чуєш свій голос, який каже: 'Я тут. Я вірю. Я дозволяю собі відчувати.'"

​Стіл був накритий. Мирон поставив по центру свічку, і вона кидала м’яке, тремтливе світло на Дванадцять Страв. Кутя, наче королева, сяяла в глиняній мисці. Повітря було густим від ароматів грибної юшки, часнику та диму. Це було Різдво. Те, від якого я втекла, але яке мене наздогнало.

​Мирон сів на чолі столу. Я сіла навпроти. Він взяв мене за руку.

​— Перед трапезою ми дякуємо, — сказав він тихо, його очі були зосереджені й урочисті. — І просимо.

​Він почав читати «Отче наш». Я не пам'ятала слів. Але я стояла поруч, тримаючи його теплу, шорстку руку, і молилася своїм внутрішнім голосом: «Будь ласка, не дай цьому зникнути. Хоча б до ранку».

​Після молитви настала тиша. Мирон першим скуштував кутю, а потім передав мені ложку.

​— Спробуй. Це найважливіше.

​Я обережно взяла ложку. Смак був насичений, солодкий і... новий. Це був смак надії.

​— Неймовірно, — прошепотіла я.

​Вечеря тривала довго. Ми їли повільно, розмовляючи не про роботу чи правила, а про дрібниці, про дитинство, про те, як пахне сніг. Мирон стежив, щоб я скуштувала кожну страву, розповідаючи мені про її символізм.

​— Вареники — це добробут. Риба — це християнство, чистота. А ось ці, — він вказав на пампухи. — Це радість. З'їж пампуха і посміхнись.

Я посміхнулася, і мені не довелося себе змушувати.

​Я також знайшла свою, трохи запечену і вкриту рожевою глазур'ю «дупу».

— А це, Мироне? Це символ чого?

— Символ того, що ти ніколи не маєш бути занадто серйозною. І що навіть з помилок виходять шедеври.

​Ближче до кінця, коли ми пили узвар, Мирон нагадав мені про повір’я.

​— Пам'ятай. Поки не закінчимо, ми не встаємо, і з дому не виходимо. Не можна впускати нечисту силу, — він посміхнувся, але його очі були серйозні. — А ще, ми залишаємо недоїдене. Для тих, кого вже немає з нами.

​Я зрозуміла, що він говорить не лише про традицію. Він говорив про те, як важливо пам’ятати, але і як важливо рухатися далі.

​Коли вечеря закінчилася, і ми сіли біля каміна, було далеко за північ. Різдво вже настало.

​— Ти згадала своє бажання, Маріє? — запитав він.

Я подивилася на вогонь.

— Я забула, — збрехала я. Моє бажання було, щоб цей вечір не закінчувався.

​Мирон підвівся, підійшов до каміна і простягнув мені руку.

— Ходімо. Ти маєш відпочивати.

​Я взяла його руку. Його будинок був тихим, але наповненим теплом. Мої страхи, мій цинізм, моя ізоляція — все це залишилося десь далеко, у засніженому лісі.

​Він провів мене до гостьової кімнати, але я зупинила його.

— Я не хочу спати одна, Мироне, — прошепотіла я. Це було найвідвертіше, що я могла сказати. Це була повна капітуляція перед відчуттям безпеки, яке він мені дав.

​Він подивився на мене. Його очі були ніжними, і він простягнув руку, щоб обійняти мене.

— Я теж не хочу.

​Мирон повів мене до своєї спальні. Вона була простою, затишною, і в ній пахло лише деревом і чистотою. Він обійняв мене, і це був перший раз, коли я відчула себе повністю вдома не в своєму житті, а в його.

​Він обережно, але пристрасно поцілував мене. Це був поцілунок, наповнений тишею гір, теплом каміна і всіма тими несказаними словами, які накопичилися між нами за ці дні. Я більше не була саркастичною, я була просто жінкою, яка вірить. Вірить у цю мить, у цього чоловіка і в це Різдво.

​У цю ніч не було жодних сумнівів, жодних правил, жодного цинізму. Була лише теплота, справжність і відчуття, що дива існують, але їх створюють руки людини, а не міфічні персонажі. Я забула про Павла, про тата, про свій біль. Я відчула себе абсолютно безпечною.

​Я заснула в його обіймах, м’яко освітлена світлом гірлянд, які Мирон, звісно ж, увімкнув і тут.