Розділ 14.

"Традиція — це колективна пам'ять. І ти можеш усе життя від неї тікати, але рано чи пізно вона знайде тебе, огорне ароматом куті та змусить згадати, ким ти колись був."

​Вечірнє небо над Полонинськом було глибоким, як чорний оксамит. Я йшла розчищеною доріжкою до будинку Мирона. Він був недалеко, але я жодного разу не наважувалася підійти так близько.

​На мені було все моє наявне тепле, але елегантне вбрання, і я несла в руках той самий, блискучий, рожевий пряник-дупу. Я вирішила, що він має бути моїм внеском у святковий стіл, як символ моєї капітуляції.

​Я підійшла до його дверей і відчула, як моє серце стискається від передчуття. Я не святкувала Різдво багато років. У моїй традиції не було ніяких Дванадцяти Страв, лише стрес, дедлайни та піца.

​Двері відчинилися, і на порозі стояв Мирон. Я одразу помітила різницю. На ньому була картата сорочка — тепла, вовняна, підперезана шкіряним ременем. Жодного оленя. Це був просто Мирон — сильний, усміхнений і абсолютно справжній.

​— Ти прийшла. Я радий, — він посміхнувся, і його очі засяяли, як гірлянди. — Заходь.

Я переступила поріг.

​Його будинок був... вражаючим. Це не був "будиночок для оренди". Це був справжній дім. Стіни з темного дерева, високий камін, в якому гудів вогонь, і атмосфера, що обволікала тебе з голови до ніг.

​У кутку стояла величезна, розкішна ялинка, прикрашена іграшками, які, здавалося, були старші за мене. Але найголовніше: було відчуття життя. Тут пахло деревом, домашнім затишком, і ледь відчутним ароматом... очікування.

​— Це... неймовірно, — чесно визнала я. — Це виглядає, як зійшло з обкладинки журналу.

— Це просто Різдво, — знизав він плечима. — Я ціную традиції. А тепер, Правило Десяте: Жодного сарказму, лише праця. У нас є Дванадцять Страв, і ми маємо почати.

​Я оглянула кухню. Вона була велика, з масивним дерев'яним столом. Мирон уже розклав інгредієнти.

​— Ти ж розумієш, що я не пам'ятаю, як готувати ці... обереги? — запитала я. — Я можу зробити ідеальні макарони. Кутю — не факт.

— Тому я тут. Ти відповідаєш за душу і смак. Я — за традицію і логіку.

​Мирон простягнув мені фартух.

— Це спеціальний фартух для Святвечора. Він захищає від думок про роботу і стресу.

​Ми почали. Він взявся за грибну юшку, а я — за вареники та квасолю. Мирон пояснював мені кожну страву.

— Кутя — це голова столу. Вона символізує життя. Борщ з вушками... це родина. Риба — чистота. А ось вареники, — він підсунув мені миску з начинкою. — Ти маєш вкласти в них усю свою різдвяну надію.

​Мирон вчив мене, як правильно замішувати тісто для вареників. Він стояв позаду мене, його сильні руки обережно накривали мої, керуючи рухом. Його тепле дихання лоскотало мою шию. У цей момент я відчула, що готую не просто вареники, а спогади.

​— Ти робиш це дуже добре, — прошепотів він мені на вухо.

— Це тому, що вчитель гарний, — відповіла я, намагаючись не збитися з ритму.

​Процес був довгим, але він пролетів непомітно. Ми сміялися, обговорюючи, як моя "дупа" з глазурі буде виглядати на тлі куті. Мирон розповідав про свої дитячі Різдва, про батька, про те, як вони разом ходили до лісу.

​— А ти? Що ти згадуєш про Різдво до того, як це стало для тебе... токсичним? — запитав він, помішуючи грибну юшку.

​— Багато чого. Запах маминого узвару. Сріблястий дощик на ялинці. І сніг, — я зітхнула. — Тоді він був просто снігом. Не випробуванням. І я вірила, що тато прийде з роботи і принесе мені маленький подарунок.

​— Ти все ще віриш, що люди приносять подарунки, — він кивнув на мій пряник. — Ти принесла свою дупу на мій стіл. Це теж подарунок.

​— Це символ мого розчарування!

— Ні. Це символ твого гумору. І твоєї відваги.

​Коли стіл був накритий, настав вечір. У кімнаті горіли лише свічки та вогонь у каміні. Дванадцять страв стояли на столі. Це було урочисто і дуже зворушливо.

​Мирон відчинив двері, щоб "пустити" у дім першу зірку.

— Вона вже зійшла, Маріє. Наш час.

​Я стояла поруч із ним біля вікна. Це був тихий, неймовірно інтимний момент. Я відчула, що за кілька днів я пройшла шлях від повного цинізму до глибокої, справжньої теплоти.

​— Ходімо, — Мирон простягнув мені руку. — Час вечеряти. Ти маєш спробувати все. І загадати бажання.

​Я взяла його руку. Цього разу, входячи у його світ традицій, я почувалася не гостею, а частиною чогось більшого. І я була готова до дива.