Розділ 11.

"Ялинка — це не просто дерево. Це мовчазний свідок усіх твоїх дитячих очікувань, дорослих розчарувань і надій. І коли ти прикрашаєш її з кимось, ти ділишся не лише кульками, а й усією своєю історією."

​Я прокинулася з дивним відчуттям... очікування. Я знала, що сьогодні прийде Мирон, і прийде він із Ялинкою. Я, людина, яка втекла від Різдва, тепер з нетерпінням чекала на головний його символ. Гравітація перемогла не лише на ковзанці.

​Рівно об одинадцятій ранку — Мирон вирішив не порушувати свій графік без потреби — пролунав стукіт.

​Я відчинила двері, і одразу відчула цей неймовірний, свіжий, морозний запах хвої.

​— Ну що ж, Маріє. Прийшов час для виконання Правила Шостого: Ялинка. Ти ж не думала, що обійдешся лише гірляндами?

— Я думала, що обійдуся без тебе, — відповіла я, але моя посмішка була надто широка, щоб звучати переконливо.

​Мирон заніс ялинку. Це було не просто дерево. Це був гігант. Вона ледь вмістилася у вітальні, її верхівка майже торкалася високої стелі.

​— Ти приніс цілий ліс! — засміялася я.

— Тільки найліпшу. Вона пахне горами і справжнім Різдвом. А тепер — час для археології, — він виніс із машини велику картонну коробку. — Це скарбниця.

​У коробці було все: старі, потерті кульки, яскраві зірки, пухнасті дощики і... дивні дерев’яні іграшки ручної роботи.

​— Це що, мої дитячі іграшки? — я взяла в руки старий, пожовклий скляний грибок. Він був майже точною копією того, що висів на нашій ялинці, коли мені було п’ять.

​Мирон сів біля каміна і почав повільно розмотувати гірлянди.

— Це іграшки, які бачили багато Різдва. Пам’ятаєш, ти розповідала, що вірила в дива? Ці кульки пам’ятають це.

​Я присіла поруч і почала перебирати вміст коробки. Знайшла крихітного білого оленя без одного рога.

— О! Це мій старий олень. У нього завжди був пошкоджений ріг, — я посміхнулася, і ця посмішка була вже не саркастичною, а ностальгічною.

​Ми почали прикрашати. Це була тиха, інтимна робота. Я вішала старі, ностальгічні кульки, а Мирон, завдяки своєму зросту, вішав яскраві зірки на верхівку.

​— Ти знаєш, — сказала я, вішаючи потерті намиста. — Я пам’ятаю, як мені було дев'ять. Я знайшла під ялинкою записку від Миколая. Там було написано: «Будь сильною, і ти побачиш, що дива всюди».

— Ти була сильною?

— Ні. Я була наївною. І коли тато пішов, ця записка спалахнула в моїй голові, як червона лампочка: «Дива — це брехня».

​Мирон опустився на коліна біля мене.

— Дива — це не обіцянки. Це те, що ти створюєш, незважаючи на обставини. Ти пережила це. Ти сильна, Маріє. Ти просто використовуєш сарказм, щоб захистити цю силу.

​— А ти використовуєш светр з оленем, — віджартувалася я, але в моєму голосі не було злості.

​Мирон засміявся, а потім став серйозним. Він дістав із кишені своєї куртки щось, загорнуте у клаптик оксамиту.

​— Це не з цієї коробки. Це... твій особистий внесок у ялинку.

Він розгорнув оксамит. У його руці лежав маленький, дерев’яний олень, майстерно вирізаний. Але цей олень не був схожий на тих, що на ярмарку. Він був тонкий, граційний, але його мордочка була трохи насуплена, і одна брова піднята.

​— Це...

— Це Олень-Сарказм, — сказав Мирон. — Я його вирізав вчора вночі. Він нагадує мені... тебе. Він не сміється. Він дивиться на світ і каже: «Я тут, але не дуже щасливий з цього приводу». Це найчесніша іграшка на цій ялинці.

​Я взяла його в руки. Дерево було теплим і гладким. Це був подарунок. Особистий, продуманий і неймовірно символічний.

​— Ти зробив його для мене?

— Так. Тому що я хочу, щоб ти пам’ятала, що твоя сила — в твоїй чесності. І в твоєму сарказмі. Просто дозволь йому висіти поруч із тими, хто посміхається.

​Я відчула, як у мене до горла підступає клубок. Це було набагато більше, ніж просто іграшка. Це було прийняття.

​— Ти... ти ненормальний, Мироне. У хорошому сенсі.

— Знаю. А тепер повісь його.

​Я знайшла ідеальне місце: не на самому верху, але і не приховане. Я повісила Оленя-Сарказма поруч із крихітною, блискучою зірочкою.

​Коли ми закінчили, ялинка була чудовою. Вона була старомодною, яскравою і такою, що пахла історією.

​— Чудово, — сказав Мирон. — Тепер, Правило Сьоме: ялинка має бути не лише красивою, але й пахучою. Треба спекти щось.

— Ти пропонуєш мені знову готувати?

— Я пропоную нам разом порушити всі правила, які залишилися. У тебе є імбир?

​— Так, я привезла імбир для чаю.

— Тоді сьогодні ввечері ми печемо імбирні пряники. Це останній крок до капітуляції перед духом Різдва, Маріє.

​Він підійшов до мене, і цього разу він не просто дивився. Він простягнув руку і м'яко відгорнув пасмо волосся з мого обличчя.

​— А ти знаєш, — тихо сказав він, — ти дуже гарна, коли не думаєш про роботу і не переживаєш через падіння на льоду.

​Я відчула, як моє обличчя знову спалахнуло.

— А ти... ти дуже гарний, коли не намагаєшся мене змусити сміятися.

​Мирон нахилився. Дуже повільно. Я відчула, як серце знову калатає. Він поцілував мене. Це був не "майже-поцілунок" на ковзанці, а справжній, м'який, теплий і пахучий хвоєю поцілунок. Недовгий, але такий, що повністю збив мене з ніг.

​— Я піду за приладдям для пряників, — прошепотів він, відхиляючись. — Інакше я порушу Правило Четверте ще до заходу сонця.

​Він швидко вийшов, залишивши мене біля величезної, пахучої ялинки. Я торкнулася губ. Мій світ, який я так ретельно ізолювала, тепер був повний хвої, тепла і несподіваної надії.