Розділ 7.

"Вивести мене з дому можна лише двома способами: за допомогою пожежної сигналізації або обіцянкою, що мені не доведеться ні з ким розмовляти. Мирон вибрав третій, найпідступніший: нестерпною логікою."

​Наступний ранок був іншим. Мирон, як і обіцяв, прийшов о дев’ятій. Я цього разу була одягнена пристойніше (у чорну водолазку, що символізувала мій траур за спокоєм), але настрій зберігала максимально сірий. Він заніс дрова, розпалив камін і навіть не згадав ні вчорашнє вино, ні куницю.

​Він просто подивився на мене і сказав:

— Маріє, ви вже чотири дні у цьому будинку. Це добре. Ви привезли сюди свій стрес і залишили його у вигляді графіків на столі. Тепер час для соціалізації.

Я підняла брову.

— Якої ще соціалізації? Я тут в ізоляції. Моя соціалізація — це спілкування з клієнтами поштою.

— У Полонинську сьогодні відкривається щорічний Різдвяний Фестиваль Крафту. Це не просто ярмарок. Це серце громади. Це — живий антидот проти грудневого цинізму.

​— А мені потрібен цинізм, Мироне. Це моя броня. І, нагадую, мені від таких заходів стає погано. Мене нудить від цих сяючих облич у шапках Миколая.

— Тоді це чудова можливість загартувати ваш імунітет. Мені потрібна ваша допомога, — його тон став діловим.

— Яка допомога? Я не купую оленів!

— Я маю відвезти туди великий вантаж. Наш будинок – найдальший. Мені потрібен хтось, хто простежить за товаром на площі, поки я буду паркуватися. Десять хвилин вашого часу. Як подяку, ви отримаєте... годину повної тиші. Я не прийду завтра вранці з дровами. Ви можете вимкнути гірлянди. Я про це не дізнаюся.

​Це була пастка. І я знала це. Але обіцянка години повної тиші та право вимкнути гірлянди? Це була приваблива, майже злочинна пропозиція.

​— Ви торгуєтеся зі мною, як із підлітком, — сказала я, злісно посміхаючись.

— Я домовляюся з професійним циніком. І я знаю, що ви цінуєте відсутність контакту, — він знизав плечима. — Тож, ви виходите на десять хвилин, щоб допомогти. Потім ви вільні повернутися до своєї печери, а я — зникаю на цілу добу.

​Я не могла відмовитися. Це було занадто вигідно. Це було як легальна втеча від Мирона.

— Гаразд, — зітхнула я. — Десять хвилин. І якщо я побачу там Діда Мороза чи, боронь боже, ельфа, я повертаюся і пишу скаргу самому Богу.

— Спеціально для вас, ельфів ми сьогодні залишили на господарстві. Ходімо.

​Через п’ятнадцять хвилин я вже сиділа в його старому, але доглянутому позашляховику, на задньому сидінні якого були складені якісь дерев’яні скриньки, загорнуті у картаті ковдри.

​— Що це? — запитала я, намагаючись не нюхати надто сильно, бо в машині пахло деревом, кавою та його нестерпно затишним светром.

— Це крафт, — посміхнувся Мирон. — Дрібниці.

​Дорога була короткою. Що ближче ми під’їжджали до центру Полонинська, то більше машин, людей і, звісно, гірлянд з’являлося на вулицях.

Центральна площа містечка була заповнена людьми. Там стояв величезний, ідеально прикрашений ялинковий вінок, і грала музика. Не "Jingle Bells", а щось українське, веселе, але все ж святкове.

​Я натягнула шапку майже на очі.

— Я вже відчуваю, як у мене цукор піднімається. Зробіть це швидко, Мироне.

​Він припаркувався подалі від епіцентру.

— Добре. Ось що робимо. Я беру дві скриньки. Ви берете цю, — він вказав на найменшу, обгорнуту ковдрою. — Доносите до мого намету, ось туди, — він показав на дерев’яний кіоск, прикрашений, звісно, гірляндами. — Там буде моя сусідка, пані Ольга. Скажете, що ви від Мирона. І все.

— Іду. Десять хвилин.

​Я вийшла з машини і одразу потрапила у вихор "щастя". Люди йшли, трималися за руки, пили щось гаряче і посміхалися. Я йшла, опустивши голову, міцно притискаючи до себе скриньку, наче це була бомба, яка могла вибухнути різдвяними блискітками.

​Мирон йшов попереду, несучи дві великі скриньки так, наче вони були з повітря. Він кивав знайомим, вітався. Він був тут своїм.

​Ми дісталися його кіоску. Пані Ольга, рум’яна жінка у хустці, одразу засяяла.

— Ой, Мирончику, слава Богу! Ми вас чекали! Нарешті! А це хто з вами?

​— Це Марія, моя гостя. Допомагає. Вона тут на курсі терапії від цинізму, — усміхнувся Мирон.

​Я демонстративно закотила очі.

​— О, яка гарна дівчина! Маріє, дай сюди! — пані Ольга забрала в мене скриньку.

Мирон почав вивантажувати свій товар, а я мала використати цей час, щоб зникнути. Але скринька пані Ольги була відкритою. І я побачила, що всередині.

​Це були не просто «дрібниці». Це були майстерно виточені з дерева маленькі фігурки оленів. І не просто оленів, а оленів, які... сміялися. Вони мали кумедні, майже людські вирази обличчя.

​— Що це таке? — здивовано запитала я, забувши про свою місію втечі.

— Олені! Мирон сам їх вирізав! — з гордістю сказала пані Ольга. — Це його хобі. І вони такі кумедні, правда? Він їх називає...

— Це Філософські Олені, — Мирон нахилився до мене, його очі блищали. — У кожного своя історія. Бачите цього? Він сміється, бо хтось розповів йому анекдот про куницю.

Він підморгнув.

​Я відчула, як мої щоки знову починають червоніти. Він, серйозний на вигляд власник, який розповідає про трав’яний чай та дрова, вирізає смішних оленів! І він привіз їх на різдвяний фестиваль, щоб їх продати. Це була несподівана, чарівна, і неймовірно мила деталь, яка повністю руйнувала мій образ про нього.

​— Так, Мирон дуже талановитий, — підтвердила пані Ольга. — І всі гроші з продажу він віддає на притулок для тварин.

— На притулок? — я перевела погляд на нього.

— Так. Треба ж комусь виправляти карму за тих, хто псує краватки, — Мирон легко потиснув плечима.

​Десять хвилин минули. Я мала йти. Але я стояла, заворожена, дивлячись на цих дерев’яних, смішних оленів. Він був не просто серйозним. Він був несподіваним.