Розділ 5.

"Якщо хтось намагається насильно прищепити тобі святковий настрій о дев'ятій ранку, то твій єдиний захист — виглядати настільки жахливо, щоб сам Миколай попросив вибачення і відклав Різдво."

​Я прокинулася рівно о 8:58. Будильник я поставила на 8:45, щоб встигнути привести себе у стан максимальної бойової неготовності.

​Моя стратегія була простою: відлякування. Жодної чистоти, жодного макіяжу, жодної ознаки цивілізації чи привітного настрою. Я знайшла у валізі найрозтягнутіший светр (колись білий, тепер кольору "втома"), вдягнула спортивні штани і залишила волосся у стані "щойно від подушки". Мій вигляд, як я прикинула, міг би змусити будь-якого професійного ревізора затишку втекти з криками.

​На столі я залишила відкритою теку з найнуднішими та найстресовішими графіками роботи, а поруч – порожню тарілку від вчорашнього шоколаду і склянку, що пахла вином. Це був мій натяк: "Я тут працюю, страждаю і п'ю. Не заважай".

​Рівно о дев’ятій пролунав стукіт. Коротка пауза, і Мирон, дотримуючись, мабуть, своїх Правил, увійшов.

​Я сиділа на дивані, накрившись пледом, і удавала, що читаю особливо складний і нудний звіт про маркетингові стратегії. Насправді, я просто дивилася в одну точку.

​— Доброго ранку, Маріє. Як спалося?

Його голос був бадьорий, як ранкове гірське повітря. Його светр з оленем був ідеально чистий, борода — розчесана, а в руках він ніс... дрова і металевий чайник.

​— Я не спала, — буркнула я, не піднімаючи очей. — Працювала. Або, як ви це називаєте, "руйнувала атмосферу".

— Виглядаєте ви так, наче не спали, — Мирон поставив дрова біля каміна і підійшов до кухонного кутка. — Але я радив би відпочивати.

— Я раджу вам не порушувати мій простір. Але ми ж тут робимо, як ви скажете, чи не так?

— Так, — він почав розпалювати камін. Його рухи були швидкими, впевненими, але тихими. Він був майстер своєї справи. — А ще, я бачу, що гірлянди ввімкнені. Дякую за дотримання Правила другого. Це вже перемога.

​Він підняв чайник.

— Я приніс вам трішки гарячої води. У горах краще пити багато.

— У мене є кавоварка.

— Звісно. Але я приготував дещо особливе, — Мирон витягнув із кишені маленькі мішечки. — Тут збір карпатських трав. Для настрою.

— Дякую, мій настрій у повній гармонії з відсутністю чаю, — я нарешті підняла на нього очі, демонструючи всю велич мого "бойового" вигляду. — І, до речі, ви прийшли о 9:02. Це запізнення. Я збиралася писати скаргу, але не встигла, бо ви прийшли.

​Мирон подивився на мене. Не злякався. Не обурився. Він просто... замислився.

— О, — сказав він, хитаючи головою. — Ви маєте рацію. Дві хвилини – це порушення. За це я мушу вибачитися.

​Він поставив чайник і розвернувся до мене. Його обличчя було абсолютно серйозним. Я чекала вибачень. Можливо, він піде.

​— Запізнення на дві хвилини в горах може мати фатальні наслідки, — почав він, імітуючи драматичний тон. — Тому, щоб спокутувати свою провину...

Я напружилася, чекаючи на анекдот.

​— ...я розповім вам історію, — він сів на край столу (поруч із моїм "стресовим" звітом) і поправив светр з оленем. — Це було зі мною. Років п’ять тому.

​— Ну, валяйте. Тільки швидко, у мене терміновий дзвінок у дев’ятій. (Звісно, не було).

​— Я тоді працював на будівництві нового туристичного центру. Була зима, і ми вирішили відзначити закінчення року великим гулянням. Я мав нагляд за всім. Одягнув свій найкращий костюм, краватку, все, як годиться. Це було ще до того, як я перейшов на оленів, — він кивнув на свій светр.

​— І?

— І от. Я йду по снігу, в костюмі. Красивий. Дорога слизька. І тут я бачу, що на даху, який ми щойно закінчили, сидить... не знаю, чи то куниця, чи тхір. Велика. Вона там, десь, погризла нашу нову антену. Я вирішив: треба зняти. Не лізти ж на дах у костюмі.— Він подивився на мене абсолютно прямим поглядом, у якому не було жодної іскри сміху. Це було найсмішніше. — Я знайшов довгу тичку. Вирішив збити її. Вона сиділа на самому краю. Я розмахнувся. Тичка влучила. Тваринка злякалася, зірвалася з даху і... впала мені прямо на голову, — він зробив паузу. — Або, точніше, під комір.

— Що? — я не могла стримати легкого здивування.

— Так. Вона була перелякана, і вона була... голодна. Вона проповзла мені по спині, заплуталася у краватці, і коли я почав кричати від несподіванки, вона з переляку... насцяла мені у комір. І втекла.

​Я дивилася на нього. Він сидів перед мною, власник затишного карпатського будинку, у ідеальному светрі з оленем, і з абсолютно серйозним обличчям розповідав, як його обпісяла куниця.

​Я відчула, як мої губи намагаються розтягнутися.

— І?

— І що? — він підняв руки. — Я стою. На мені костюм за тисячу доларів. В ньому дірка від кігтів. Під краваткою — мокро. І пахне. І за дві хвилини я маю виходити до гостей.

— І що ви зробили?

— Я? — Мирон нахилився до мене. — Я пішов у сарай. Переодягнувся. У свій найгірший, найстаріший светр, який я знайшов, — він показав на свого оленя. — І пішов святкувати. Я був найжахливіше одягненим, але найчистішим. І я зрозумів, що життя — це повна несподіванка. Або, як ви любите, повне розчарування.

​Я не витримала. Спершу це був тихий "пфф". Потім — усмішка. А потім я розсміялася. Гучно, нестримно, наче давно забутий механізм нарешті запрацював. Я навіть закашлялася.

​— Тхір... на голову... у комір! — сміялася я, тримаючись за живіт. — Ні, це не розчарування. Це... це просто карпатська версія "грудневого дива"!

​Мирон дивився на мене. Його обличчя залишалося спокійним, але в його очах з’явилася та сама іскорка, яка тепер була в моїх.

— От бачите. Це був примусовий розважальний пункт за Правилом третім. Тепер ви сміялися. Це означає, що ваш "режим стресу" був порушений.