"Якщо ви раптом відчули нудоту від надміру блискіток, цукру і фальшивих посмішок, не хвилюйтесь. Це просто грудень. Сезонне загострення святкового діабету."
Я бачила, як це починається. Не з першим снігом, не з першою рекламою кока-коли, а з тією нестерпною іскоркою в очах людей, що з’являється десь наприкінці листопада. Вони ще ховають її під шаром буденності, але я вже знаю – інфекція вже там. Інфекція, ім'я якій "передноворічне божевілля", і вона, як найзаразніший вірус, невпинно поширюється з першим грудневим ранком.
Сьогодні ця епідемія досягла свого апогею.
Моя ступня, як завжди, застрягла у якійсь дивній липкій субстанції біля виходу з метро. Це був, мабуть, цукор з чийогось святкового печива або талий віск з різдвяної свічки. Звісно, на асфальті лежав нескінченний шар штучного снігу, який хтось із надто великим ентузіазмом розсипав, щоб "створити атмосферу". Замість атмосфери я отримала липку підошву і напад непереборного роздратування.
Мені хотілося кричати. Чи, принаймні, скинути з себе цей чорний пуховик, що ніби ввібрав увесь бруд і сірість грудневого неба, і просто зникнути. Але замість цього я мусила йти. І йти я мусила повз їх. Повз цілу юрбу щасливих, усміхнених і абсолютно нестерпних істот, що називають себе "людьми у передчутті свята".
Вони були всюди. Жінки у смішних червоних шапках з білими помпонами – наче їх випустили з-під ковпака божевільного гнома. Чоловіки, що тягнули ялинки, які вже скидали голки, залишаючи після себе хвойний слід, що гарантовано викликав би у мене алергію. І діти. О, діти! Це окрема категорія. Вони стрибали, реготали, а деякі навіть співали ті кляті "Jingle Bells", фальшиво, з усім тим дитячим ентузіазмом, що змушував мене стискати щелепи.
"Свято наближається, свято наближається..." — затягував хтось із динаміків у кафе, повз яке я проходила. О, я знаю. І наближається воно зі швидкістю потяга, що ось-ось знесе мене на своєму шляху до "дива". Які, до біса, дива? Дива – це коли ти знаходиш свої окуляри там, де точно не залишав їх, або коли в метро є вільне сидяче місце. Решта – це просто добре спланований маркетинг.
Зненацька, мої думки перервав маленький клубочок, який з криком "Мамо, дивись, ельф!" вирвався з рук своєї матері і врізався прямо мені в ногу. Я, звісно, не була ельфом. Я була втомленою, роздратованою жінкою у чорному пуховику, яка просто хотіла, щоб грудень закінчився.
— Ой, вибачте! — залепетала мати, підхоплюючи своє дитя.
— Нічого, — буркнула я, потираючи кісточку. — Все гаразд.
Маленька дівчинка, років п’яти, з широко розкритими очима дивилася на мене. На її обличчі сяяла та сама нестерпна іскорка.
— Ви справді ельф? — прошепотіла вона.
Я ледь не засміялася, але втрималася. Моя посмішка вийшла б такою ж фальшивою, як і усмішки всіх цих людей довкола.
— Слухай, мала, — присіла я, щоб бути з нею на одному рівні, і відчула, як її мати напружилася. — Ніяких ельфів не буває. І Святого Миколая теж.
Очі дівчинки округлилися ще більше.
— Як це? А хто тоді подарунки приносить?
— Твої мама і тато, — відповіла я, вказуючи на її матір. — Це вони купують тобі подарунки й кладуть під подушку чи під ялинку. Щоб ти думала, що це диво. Насправді, це просто... тато і мама, які тебе люблять.
Мати дівчинки, мабуть, хотіла мене задушити.
— Що ви говорите! — обурено вигукнула вона.
— Правду, — спокійно відповіла я, підводячись. — Краще знати правду змалечку, ніж потім розчаровуватись. А тепер вибачте, мені треба на роботу.
Я залишила їх у незручній тиші, а маленька дівчинка дивилася мені вслід, її святкова іскорка на мить згасла. На мить. Вона ще встигне запалати з новою силою, коли мама почне переконувати її в протилежному. А мені просто довелося виплеснути трішки свого грудневого роздратування.
До офісу я зайшла, наче в інший вимір. Тут грудень не просто наближався – він уже взяв нас у міцні обійми і не збирався відпускати. Наш PR-відділ, зазвичай такий стриманий і діловий, сьогодні нагадував склад Санта-Клауса. Всюди висіли гірлянди, що мерехтіли так, наче епілепсія – це новий модний тренд. На ялинці, що стояла посередині офісу, висіли не лише іграшки, а й мініатюрні портрети всіх співробітників у шапках Санти. Це було настільки мило, що викликало у мене спазми. Навіть дідько, штучний сніг, який я бачила на вулиці, якимось чином просочився всередину, покриваючи підвіконня і кущі в горщиках.
А потім я побачила його. Богдан Іванович, наш начальник відділу. Зазвичай він був втіленням ділового стилю, завжди у бездоганних костюмах і краватках. Але сьогодні... сьогодні Богдан Іванович стояв посередині офісу, одягнений у повний костюм Святого Миколая. З фальшивою бородою, у червоній шубі з білим хутром, і навіть з посохом. Він усміхався, розносячи цукерки та мандарини.
— Марієчко! З Різдвом! — вигукнув він, простягаючи мені жменю цукерок. — Останній день перед відпусткою! Час для див!
Я взяла цукерки, наче це були розжарені вуглинки.
— З Різдвом, Богдане Івановичу, — процідила я крізь зуби. — І вам того ж.
Його посмішка була такою щирою, що мені хотілося від неї відвернутися. Він був одним із тих, хто вірив у всю цю нісенітницю.
Я пройшла до свого столу, що був розташований у кутку, найдалі від ялинки та від Богдана Івановича, наче намагаючись створити навколо себе невидимий щит від святкової атмосфери. На моєму моніторі хтось змінив заставку на "Веселих свят!" з блискучими сніжинками. Я навіть не розгнівалася. Я просто відчула глибоку, всепоглинаючу втому.
Грудень. Як я його ненавиджу.
Я не завжди була такою. Колись, дуже давно, я теж вірила. Вірила в дива, в різдвяні казки, у магію новорічної ночі. Але життя, як виявилося, має дивне почуття гумору, коли справа доходить до таких наївних вірувань.
Перший удар припав напередодні Різдва, коли мені було п'ятнадцять. Тоді тато, який мав бути нашим Дідом Морозом, просто... зник. "Зустрів іншу, молоду жінку," – так сказала мама, а потім багато плакала. І я тоді плакала, не стільки через відсутність подарунків, скільки через відсутність тата і розбите серце мами. Різдво стало синонімом болю.