Розділ 1.

"Якщо ви раптом відчули нудоту від надміру блискіток, цукру і фальшивих посмішок, не хвилюйтесь. Це просто грудень. Сезонне загострення святкового діабету."

​Я бачила, як це починається. Не з першим снігом, не з першою рекламою кока-коли, а з тією нестерпною іскоркою в очах людей, що з’являється десь наприкінці листопада. Вони ще ховають її під шаром буденності, але я вже знаю – інфекція вже там. Інфекція, ім'я якій "передноворічне божевілля", і вона, як найзаразніший вірус, невпинно поширюється з першим грудневим ранком.

​Сьогодні ця епідемія досягла свого апогею.

​Моя ступня, як завжди, застрягла у якійсь дивній липкій субстанції біля виходу з метро. Це був, мабуть, цукор з чийогось святкового печива або талий віск з різдвяної свічки. Звісно, на асфальті лежав нескінченний шар штучного снігу, який хтось із надто великим ентузіазмом розсипав, щоб "створити атмосферу". Замість атмосфери я отримала липку підошву і напад непереборного роздратування.

​Мені хотілося кричати. Чи, принаймні, скинути з себе цей чорний пуховик, що ніби ввібрав увесь бруд і сірість грудневого неба, і просто зникнути. Але замість цього я мусила йти. І йти я мусила повз їх. Повз цілу юрбу щасливих, усміхнених і абсолютно нестерпних істот, що називають себе "людьми у передчутті свята".

​Вони були всюди. Жінки у смішних червоних шапках з білими помпонами – наче їх випустили з-під ковпака божевільного гнома. Чоловіки, що тягнули ялинки, які вже скидали голки, залишаючи після себе хвойний слід, що гарантовано викликав би у мене алергію. І діти. О, діти! Це окрема категорія. Вони стрибали, реготали, а деякі навіть співали ті кляті "Jingle Bells", фальшиво, з усім тим дитячим ентузіазмом, що змушував мене стискати щелепи.

​"Свято наближається, свято наближається..." — затягував хтось із динаміків у кафе, повз яке я проходила. О, я знаю. І наближається воно зі швидкістю потяга, що ось-ось знесе мене на своєму шляху до "дива". Які, до біса, дива? Дива – це коли ти знаходиш свої окуляри там, де точно не залишав їх, або коли в метро є вільне сидяче місце. Решта – це просто добре спланований маркетинг.

​Зненацька, мої думки перервав маленький клубочок, який з криком "Мамо, дивись, ельф!" вирвався з рук своєї матері і врізався прямо мені в ногу. Я, звісно, не була ельфом. Я була втомленою, роздратованою жінкою у чорному пуховику, яка просто хотіла, щоб грудень закінчився.

​— Ой, вибачте! — залепетала мати, підхоплюючи своє дитя.

— Нічого, — буркнула я, потираючи кісточку. — Все гаразд.

Маленька дівчинка, років п’яти, з широко розкритими очима дивилася на мене. На її обличчі сяяла та сама нестерпна іскорка.

— Ви справді ельф? — прошепотіла вона.

Я ледь не засміялася, але втрималася. Моя посмішка вийшла б такою ж фальшивою, як і усмішки всіх цих людей довкола.

— Слухай, мала, — присіла я, щоб бути з нею на одному рівні, і відчула, як її мати напружилася. — Ніяких ельфів не буває. І Святого Миколая теж.

Очі дівчинки округлилися ще більше.

— Як це? А хто тоді подарунки приносить?

— Твої мама і тато, — відповіла я, вказуючи на її матір. — Це вони купують тобі подарунки й кладуть під подушку чи під ялинку. Щоб ти думала, що це диво. Насправді, це просто... тато і мама, які тебе люблять.

Мати дівчинки, мабуть, хотіла мене задушити.

— Що ви говорите! — обурено вигукнула вона.

— Правду, — спокійно відповіла я, підводячись. — Краще знати правду змалечку, ніж потім розчаровуватись. А тепер вибачте, мені треба на роботу.

Я залишила їх у незручній тиші, а маленька дівчинка дивилася мені вслід, її святкова іскорка на мить згасла. На мить. Вона ще встигне запалати з новою силою, коли мама почне переконувати її в протилежному. А мені просто довелося виплеснути трішки свого грудневого роздратування.

​До офісу я зайшла, наче в інший вимір. Тут грудень не просто наближався – він уже взяв нас у міцні обійми і не збирався відпускати. Наш PR-відділ, зазвичай такий стриманий і діловий, сьогодні нагадував склад Санта-Клауса. Всюди висіли гірлянди, що мерехтіли так, наче епілепсія – це новий модний тренд. На ялинці, що стояла посередині офісу, висіли не лише іграшки, а й мініатюрні портрети всіх співробітників у шапках Санти. Це було настільки мило, що викликало у мене спазми. Навіть дідько, штучний сніг, який я бачила на вулиці, якимось чином просочився всередину, покриваючи підвіконня і кущі в горщиках.

​А потім я побачила його. Богдан Іванович, наш начальник відділу. Зазвичай він був втіленням ділового стилю, завжди у бездоганних костюмах і краватках. Але сьогодні... сьогодні Богдан Іванович стояв посередині офісу, одягнений у повний костюм Святого Миколая. З фальшивою бородою, у червоній шубі з білим хутром, і навіть з посохом. Він усміхався, розносячи цукерки та мандарини.

​— Марієчко! З Різдвом! — вигукнув він, простягаючи мені жменю цукерок. — Останній день перед відпусткою! Час для див!

Я взяла цукерки, наче це були розжарені вуглинки.

— З Різдвом, Богдане Івановичу, — процідила я крізь зуби. — І вам того ж.

Його посмішка була такою щирою, що мені хотілося від неї відвернутися. Він був одним із тих, хто вірив у всю цю нісенітницю.

​Я пройшла до свого столу, що був розташований у кутку, найдалі від ялинки та від Богдана Івановича, наче намагаючись створити навколо себе невидимий щит від святкової атмосфери. На моєму моніторі хтось змінив заставку на "Веселих свят!" з блискучими сніжинками. Я навіть не розгнівалася. Я просто відчула глибоку, всепоглинаючу втому.

​Грудень. Як я його ненавиджу.

Я не завжди була такою. Колись, дуже давно, я теж вірила. Вірила в дива, в різдвяні казки, у магію новорічної ночі. Але життя, як виявилося, має дивне почуття гумору, коли справа доходить до таких наївних вірувань.

​Перший удар припав напередодні Різдва, коли мені було п'ятнадцять. Тоді тато, який мав бути нашим Дідом Морозом, просто... зник. "Зустрів іншу, молоду жінку," – так сказала мама, а потім багато плакала. І я тоді плакала, не стільки через відсутність подарунків, скільки через відсутність тата і розбите серце мами. Різдво стало синонімом болю.