4

Лише через кілька годин ми отямилися. Він звільнив мене зі своїх обіймів, глянув на свій мобільний. Зітхнув. Подивився на мене, не приховуючи смуток.

- Все нормально? – запитав.

Я кивнула.

- Час їхати.

Я швидко відвела очі. А потім, як дурепа, стала витирати сльози.

Він завів двигун. Потім вимкнув. Сидів з хвилину, вхопившись за кермо напруженими руками.

- Хто ти? Куди ти їдеш? До кого? – вимовив нарешті.

А я не встигала витирати сльози. І це було так дивно чути від коханої людини.

- Це ж неважливо, чи не так? – спитала я тихо.

Він дивився на мене, розслабивши, нарешті, руки. Дивився, наче й правда силився впізнати.

- Я не розумію, хто ти? – знову вимовив він якось тяжко та розгублено.

Відповідь народилась у мене одразу, та сказати це було б божевіллям. Але я сказала.

- Я та, хто дуже довго шукала тебе. Саме тебе. Всюди.

Він уставився перед собою. А я дивилась на нього. Він змінився. Помітно. Я сідала у машину до безтурботного, сповненого легкої енергетики парубка. А зараз поруч зі мною був збентежений серйозний розгублений чоловік. І це витрушувало з мене всю душу. Тому що я відчувала взаємність. Але чому це було настільки важко і боляче? Хоча… Зрозуміло, чому.

Його мобільний знову задирчав. Він вимкнув, кинув його біля ручника.

- Ми маємо їхати, - сказав він похмуро і натиснув на газ.

Ми поїхали назад до траси.

Мовчали обидва.

Я так дивно себе почувала. Я кохала. Дуже сильно. І страждала так само сильно. І не могла нічого зробити. І насичувалася його стражданнями. Тому що бачила, що з ним коїться. І очікувала розставання. І не могла повірити в це. І мене затягував космос, та одночасно закривав переді мною двері у царство зірок, яке ще дарували мені його погляди, що він на мене кидав.

Мені було дуже погано. І я була до болю щаслива.

Я зі стражданням чекала на те, як побачу застарілу вивіску «Ялта». І ось вона, прикрашена безглуздими пам'ятними стрічками, промайнула повз. До автовокзалу залишилося їхати якихось кілька хвилин.

- Скажи. Ти… Кохаєш свою дівчину? - не в змозі втримати в собі це питання, запитала я.

Він проїхав ще кілька десятків метрів, перш ніж відповісти.

- Так. Вона мені підходить.

- Тобто кохаєш? Чи підходить? – нестримано вигукнула я.

- Що ти хочеш почути? – раптом вибухнув він. - Я живу в Єкатеринбурзі. Ти хоч чула про таке місто? І ти в курсі, в якій воно країні?

Я відразу застигла. Розгубилася. Тому що… Тому що це ж в тій країні, яка… Тоді, багато років назад, напала на нашу країну…

- Але... Твоя засмага... Я думала, ти місцевий. І твоя мова…

- З дитинства швидко засмагаю, - відмахнувся він невесело. – Дід з України. Навчив української.

Ось уже будівля автовокзалу здалася ліворуч. Я зрозуміла, що за хвилину все скінчиться.

- Стій. Пригальмуй тут. Зупини! - закричала я.

В останню мить він встиг повернути і притиснутись до узбіччя перед самісіньким поворотом до автовокзалу.

Мовчки чекав, дивлячись у вікно. Наче кажучи своїм виглядом - все ж й так всім зрозуміло. Але якщо тобі так припекло розтягнути це...

- Скажи, що ти відчуваєш мене? – спитала я відчайдушно.

- Що? - посміхнувся він. Але мені було байдуже до іронії в його голосі. Я хотіла зрозуміти.

- Нам ніколи грати у хованки. Ми зараз розійдемося і ніколи більше не побачимось, розумієш? Просто поясни, що ти відчув, коли побачив мене. І чому... Чому почав цілувати? У тебе ж, ти сам сказав, є дівчина.

Він нетерпляче поклав руки на кермо. Голосно видихнув. Нарешті, повернувся до мене, глянув на мої губи, потім у вічі.

- Ти – моя мрія. - вимовив він, ніби заздалегідь відчуваючи жаль через свої слова. - Я завжди хотів таку, як ти. Завжди шукав. Але не знаходив. Дівчата, схожі на тебе, завжди були з іншими. На мене не велися. - Він знизав плечима. - Коли ти сіла в мою машину, я одразу подумав, що просто так тебе не відпущу. Так і думав, що вирішиш, ніби я маніяк.

Повітря ніби задзвеніло. Хтось там, високо, просто чудово пожартував.