2

Я відвела погляд. Вражена і розгублена.

Чому ніхто не попередив мене, що кохання – це миттєво вражаючий біль, який охоплює не лише серце, а й м’язи, все тіло, і весь простір навколо, і кожну клітинку та думку…

Я сиділа і розуміла, що цей молодий чоловік – це мій ідеал, уяву про якого я пронесла через усе життя. Мені 25, і він все життя тікав від мене і тільки сміявся. І ось він тут. В авто на південній дорозі, що веде до селища на березі моря. Він тут, і я – тут. І він не поїде від мене, бо я вже у його машині. І не вижене. Тому що я нікуди не піду. І все не закінчиться, так і не встигнувши початися. Тому що я тут, поруч з ним!

А що робити далі? Підкажіть хтось, будь ласка! Як з цим впоратись? Як поводитись? Що робити?

Груди стискає нестача повітря. Серце починає бігти, мов скажене. Я боюсь, що все це видно і йому все зрозуміло. І мені так соромно. І так погано.

У цю мить, коли я вже думала, що просто зараз помру на місці, мене врятував… Він.

- Куди їдемо? - запитав парубок, продовжуючи посміхатися. Але не звичайною усмішкою хлопця, який підвозить дівчину. Його усмішка трохи видавала його заінтригованість, трохи - захопленість - не мною, а ситуацією, трохи доброзичливість, трохи - байдужість. І це останнє – обпалило мені душу, але й дало мені знак, що я не помиляюся. Мій ідеал не може так просто захопитися незнайомкою. Спочатку він повинен відчути її глибину, обміркувати її, розглянути під мікроскопом і лише потім зробити крок назустріч. Тому він майже байдужий. Але це дає мені можливість подумки віддихатися.

Зібравши залишки здорового глузду, я відповіла:

– Тут же одна дорога - до Ялти.

Ні, мені не в Ялту, але мені не хотілося говорити йому, що їду я до селища, де немає нічого цікавого для нього. Краще я потім повернуся. Хоча… Він ще не сказав, куди сам їде.

Але ж він ідеал. І повів себе ідеально. Нічого більше не кажучи, просто натиснув на педаль газу, і ми поїхали.

«Я сиджу в крутому авто, а поряд зі мною – надто симпатичний хлопець, недоступний для мене вже стільки років поспіль, а може, й тисячоліть – хто зна, скільки життів я вже його переслідую…»

Ця думка чудово підійшла б для того, щоб розпочати вести свій щоденник, як я робила колись у шкільні роки. Тоді я стільки мріяла про те, як зустріну свого принца…

Я сумно посміхнулася.

За вікном проносились виноградники та гори, сиві на спекотному сонці. Моря ще не було видно. І я дуже раділа, що їхали ми не надто швидко.

Його енергетика. Я відчувала її і просто божеволіла.

Це просто моя людина тут сидить. Я просто без зайвих слів це розумію. Не знаю, звідки. Але знаю це напевне.

І що, що мені з цим робити?

Я сиділа, відчуваючи холод від кондиціонера. Боялася навіть крадькома подивитися на свого водія. Мені чомусь спало на думку, що добре було б зараз повернутися в часі назад, на зупинку, і ще вічність чекати на появу його машини на горизонті, придумуючи варіанти фраз, які я йому б сказала. А зараз я спантеличено мовчала і страждала від цього.

Він повівся простіше.

- Як тебе звуть? - запитав. Хлоп’ячим приємним голосом. Я хотіла подивитися на нього, але погляд зупинився на руці, що тримала кермо. І одразу ж перед очима виникла картина того, як він обіймає мене і притискає до себе цією сильною рукою.

- Жанна, - ледве видавила я і насилу відвернулася назад до вікна.

- Я Борис, - сказав він. Я під приводом ввічливості подивилася на нього, і ми зачепилися очима. З його блакитними очима. Мені знову здалося, що він відчуває і розуміє мій стан.

- Звідки приїхала? - він пригальмував, об'їхав якусь вибоїну. Я тим часом змогла навпіл зі стражданням помилуватися його бездоганним профілем.

- Київ.

Невже він місцевий? Я б не здивувалася. У багатьох жителів узбережжя такі сині очі та гладка засмагла шкіра.

І ось він знову дивився на мене цими синіми очима.

Я не витримала погляду. Мені здавалося, я вся червонію, і мені нема чим дихати, і хотілося облизати губи, але я не наважувалася.

Він відвернувся, так нічого більше й не сказавши.

І це було чудово! Гірше було б, якби він просто підтримував зі мною розмову, що нічого не означала. Це було б жахливо.

Ми їхали мовчки десь хвилин двадцять. Я дивилася на дорогу, не відводячи погляду, у мене навіть у якісь моменти темніло в очах. Кілька разів він дивився на мене. Але нічого так і не сказав.

І раптом ми повернули не туди. Тобто, я, звичайно, не тутешня, але цією дорогою їздила пару разів - на роздоріжжі потрібно було брати правіше, а він звернув ліворуч. Втім, я навіть не сказала йому, куди їду.

О ні! Він прийняв мене за шукачку пригод?

Не встигла я злякатися, як тієї ж секунди паніка припинилася.

Я вся згоряла від бажання хоча б доторкнутися до нього, притиснутись до його тіла, відчути себе у його владі. Яка різниця, за кого він мене прийняв? Він не грубить, не лихословить, у ньому не відчувається ніякої небезпеки, навпаки, тільки здорова сила, в якій таїться ніжність.

Якщо він хоче інтиму – буде йому інтим. Зроблю все, що він захоче, навіть більше. Нехай я для нього – випадкова супутниця, дівчина на годину… Яка мені різниця, якщо я шукала його все своє життя? Невже заради гордості від нього відмовлюсь? Ця моя гордість вже виклала мені кілька уроків, я досі шкодую про те, чого не зробила.

Ні. Досить. Не цього разу.

Добре, що він везе мене кудись. Добре, що я навіть не знаю, де ми. Може, він мене просто вб'є, може він маніяк? І нехай. Аби довше побути з ним.

Я втиснулася в сидіння, краєм ока спостерігаючи за ним. Він про щось задумався, довгі вії рідко плескали. А я вже повністю віддавалась неминучості. І раділа, що він має на мене якісь плани.

Я просто вже кохала його. І все. Без будь-яких умов. Всім серцем.