1

Я не можу! Я просто не можу!

Як таке трапилось?

У моєму звичайному, такому банальному житті раптом сталося. Те саме. Про що мріяла…

Кажуть, мрії здійснюються. А чи я хоч раз отримувала свою мрію ось так - щоб взяло і збулося те, про що я стільки думала?

У тому-то й річ –  у мене те, чого я дуже сильно хотіла, ніколи не здійснювалось. До сьогодні.

«Моє тепло душі не зменшується, але й не додається...» - ось таке лізло в голову, бо на самоті я вже трохи їхала з глузду.

Як мене закинуло на цю богом забуту дорогу?

Жовтий пил, прогріте до 35 градусів кримське повітря, спека. Втомлена травичка, що припала пилом біля дороги, невеликий ринок місцевих татарок, де вони жваво пропонували рідким покупцям стиглі груші, яблука, помідори та огірки, зелень, приправи. Поруч зупинка з касою -давно не біленою спорудою, що облупилася і вже років з п’ятдесят, мабуть, не використовувалася за призначенням.

А вдалині видніються виноградники. Їх багато. І ніде немає тіні, тільки під виступаючим дахом цієї дивної споруди, але там уже розляглися сплячі пси – брудно-білий і чорний з нашийником.

Такий простір та свобода! Тільки в Криму я почуваюся цілком живою. Мені тут все рідне, хоч народилася й не тут. Та щойно побачила пляжі Алупки, озера Воронцовського парку, гори Ай-Петрі – відчула, що мій дух – звідси. І це – саме те місце в світі, де я можу дихати на повні груди.

І ось мій любий Крим, куди вдалося приїхати на мій двадцять п’ятий день народження, подарував мені море. Але не тільки Чорне море. А ще й блакитне. Море… У його очах. А ще посмішку - немов ковток сонця. І все, чим він був – то наче мені повернули кров моєї пораненої душі, що сочилася всі ці роки пошуків.

Мій діамант, моя безкрайня далечінь, мої невагомі сни, мій голос, що тремтить усередині…

Скільки слів можна знайти для того єдиного, кого так шукаєш.

Моє серце жило надією усе життя. Навіть коли було зовсім погано, і роками не було кохання, і я жила без друзів поряд, без жодної близької людини. Ця невгамовна туга в душі – вона постійно була зі мною. І я чекала. І шукала. Щойно дівчинкою дізналася про те, що у світі існує кохання. Так мріяла, що нарешті продзвенять ці дзвіночки у серці, сповіщаючи про те, що я, нарешті, його зустріла. Того самого. Єдиного.

Зранку мій шлях вів курною гарячою дорогою. Я йшла у босоніжках і раділа літу і сонцю. І, як завжди, чекала. Приховано. Всередині. Відчайдушно. Та вже майже безнадійно.

Саме сьогодні мені виповнилось двадцять п’ять років. Досить багато як для пошуків того, кого так і не знайшла.

То що я маю у свої двадцять п’ять?

Мені не хочеться рости і дорослішати.

Я не хочу підлаштовуватися під чужі ігри і втискатись у рамки кам'яних міст та колективів людей.

Я якось сама по собі. Всередині. А ззовні, звісно, така ж, як усі.

Працюю. Лайкаю колег в соцмережах. Одягаюсь в масмаркет та мрію про дизайнерську сукню.

Мій маленький внутрішній менеджер береже свою господиню, тобто мене, у відносній цілості та безпеці. А в душі – я постійно лечу кудись у пошуках кохання.

Знати б лише, що воно таке. Відчути б хоч раз. Хоч на мить. І неважливо все інше.

А якщо знайду і втрачу? Як у тих сумних фільмах про кохання?

Неважливо. Мені б хоча б відчути це по-справжньому. А далі, якщо це мине, то… Що ж… Я буду сумувати. І згадувати. Оплакувати чистими кришталевими сльозами. І дякувати всесвіту, що в мене це було.

А поки що я на жовтій дорозі – жарюся на сонці та дивлюся в далечінь, уявляю, як доберусь до моря, яскравої й галасливої набережної та сотень втомлених від сонця пляжників.

Взагалі-то я чекала на автобус. Мені самій незрозуміло, як так вийшло. Але щось смикнуло мене підняти руку, побачивши машину, що проїжджала повз.

Я ж навіть і не поспішала нікуди, мені подобалося перебувати на цій старовинній зупинці та чекати свого транспорту, дивитися на татарок та їхню торгівлю, палити своє тіло на нещадному сонці. Чому так сталося, що я підняла руку – мені вже не дізнатись. Мабуть, це просто чергова загадка всесвіту.

Моє серце злегка стрепенулося, коли в машині, що загальмувала поруч зі мною, я розглянула силует чоловіка. Мабуть, не я одна відчувала певний острах на дорозі, піднявши великий палець догори. Завжди ж є ризик опинитися не в тій машині та не з тим водієм. Але є в цьому й трішки азарту. Адже тут наче в лотерею граєш і ніколи не знаєш, випаде тобі цікавий та приємний співрозмовник, чи той, який змусіть всю дорогу сидіти на краєчку сидіння та тримати напоготові газовий балончик.

Так от, серце дійсно тьохнуло. Але не від страху. Від передчуття. Ще на підході до машини, ще беручись за ручку дверцят, я знала, що це щось незабутнє, що зараз важливий кожен момент. Ручка блиснула, дверцята відчинилися легко, в обличчя повіяло прохолодним повітрям кондиціонера і дуже гарним чоловічим парфумом. І цієї миті я передумала нагинатися і питати, куди їде водій і скільки з мене візьме. Я просто сіла, віддавшись владі свого передчуття вгадати зовнішність чоловіка, його вік. Витріщилася на дорогу, що вела вдалину. Зачинила дверцята. І на мене нахлинуло. Це неможливо передати. Щось неземне, невідоме. Стійке почуття того, що зараз у всій історії, у всіх тисячах світів я зробила свій ідеальний крок і потрапила в те місце, куди всіма попередніми долями та зіставленнями привів мене мій шлях. Я відчула, що кожен момент мого життя був підпорядкований цій миті. Вся моя чуттєвість, радість, смуток і збентеженість - все виплеснулося в одному погляді на дорогу, крізь скло автомобіля, в який я сіла. Те, що треба – ось як можна назвати цей момент. Те що треба. Чи часто таке можна сказати про свої відчуття у повсякденному житті?

Так. Ця мить була ідеальною. І якби треба було, я б померла цієї ж миті на пасажирському місці, навіть не глянувши ліворуч. На нього. Померла б, досягнувши злиття воєдино всього того, що треба, у собі. І все.