Розділ 43

Розділ 43

Кивнув, але побоявся сказати, що вже знаю, хто це... Ганьба, ну, правда!

Та хто завгодно – сисадмін, прибиральниця чи хоч охоронець внизу, але не Ден, чорт забирай! Боляче і страшно від його зради. Незрозуміло до волосся, що стало дибки по тілу! І так огидно, що хочеться відмитися, як від шару бруду на тілі.

— Ну і, якщо вже ніяких більше секретів... — Лея відчайдушно зітхнула, чим і вирвала мене з роздумів. — Я дізналася ще дещо.

Кохана простягнула мені долоню, довго вдивлявся в крихітну долоньку і в підсумку потиснув своєю величезною лапою. Долоня потонула в моїй, Лея теж зависла на пару миттєвостей, а потім здригнулася, ніби її легенько струмом прибило. Заговорила з усмішкою, від якої у мене занило в грудях:

– Дуже приємно познайомитися, Бонсай. Я – Зефірка.

Я вже, соромно сказати, забув про цю дрібницю, але згадав іншу, тому відповів їй словами з такою ж відкритою і привітною посмішкою:

— Дякую за мій новий портрет і за підпис автора на ньому, — я вигнув брову, коли Лея нахмурилася. — І за те, що в останній раз Зефірка чесно відповіла на допит Бонсая.

— Ти... — вона не вірила, хитала головою, — вже тоді знав, хто я?

Не став нічого приховувати або обманювати:

— Випадково зрозумів, через той самий проект, який у тебе вкрала Карина. Занадто очевидно було, тільки дурний би не зрозумів.

— Ти... — вона злобно звела брови, а я тішився її щирими емоціями, — повірити не можу! Я ж думала... а ти... а я... ой, та ну тебе!

Кохана надумала втекти від мене, тільки я не дозволив. Навпаки, схопив її за руку і смикнув до себе, наші обличчя неминуче зустрілися. Так, знаю, я трохи козел, але зате ми розібралися і більше таких ситуацій я точно не допущу! Ще б Дена вивести на чисту воду, ось тоді точно можна буде вдихнути на повні груди!

***

Поки я їхав до студії, всередині все трясло від очікування, як перед стрибком з обриву в холодну воду. Інтуїція верещала на всю котушку, що в тому сейфі Дена щось є. Щось таке, що може або поставити крапку в усій цій історії... або накреслити на ній жирний, чорний хрест.

Я чітко згадав, в який момент в кабінеті Дена з'явився той портрет. Через тиждень, як він приєднався до нашої студії, як партнер і співвласник. Хоч ми з Міхою і відкрили студію: я на гроші, виграні в гранті, а він на особисті заощадження, але справи не йшли з самого початку гладко. Наше ім'я було новим на ринку і довелося попотіти, щоб заявити про себе. Ми навіть, смішно сказати, стояли на порозі банкрутства, але в підсумку ніби з нізвідки раптом з'явився Ден і проспонсорував нас. А далі все закрутилося: замовлення йшли одне за одним, багатьох партнерів приводив особисто Ден і одного разу він випалив за чаркою алкоголю: «Схоже, вам пора зробити мене третім співвласником». Так, це був жарт з його вуст, але... ми з Михайлом довго обговорювали такий варіант і в підсумку прийняли Дена в команду. До того ж, я знав його ще з інституту, ми були близькі з самого першого курсу і до випуску. Міху я теж знав з інститутської лави, але якось так вийшло, що ми мало спілкувалися, це пізніше нас пов'язало разом одна справа.

Думка обірвалася, коли я різко загальмував біля входу, вискочив з автівки. На парковці побачив тільки тачку Міхи, а ось чорного позашляховика Дена немає! Знову, серйозно? Я вилаявся вголос, та так голосно, що мене почув охоронець. Але плювати, чесно!

Мене вже реально трясло від злості, яку складно контролювати. Ден вдає із себе фокусника? Зникає в найгарячіші моменти, чорт забирай! У моменти, коли правда ось-ось має вийти назовні!

Але цього разу я не збирався так просто здаватися, досить.

Я пройшов через коридор студії, не відповідаючи на привітання і не дивлячись по сторонах, підійшов прямо до кабінету Дена.

Двері, як і вчора, були відчинені, я увійшов і той самий портрет посеред стіни тепер виглядав, як насмішка. Настільки ж широка, як і посмішка Дена на тому дурному знімку!

Не зволікаючи більше, закривши двері, я миттю опинився біля сейфа.

Серце калатало, ніби збирався відкривати не ящик, а власну грудну клітку. Особливо ні на що не сподівався, ввів ще парочку дат і, раптово, пролунав гучний клацання...

Він відчинився! Клянусь, у мене раптово аж перед очима потемніло, але я швидко проморгався, з розчаруванням помітив всередині лише листок, вирваний з блокнота. Взяв його з стиснутими губами, прочитав:

«А ти що думав тут побачити? Теорію змови?»

Я завмер на секунду, але...  

Ах ти сволота! Слова звучали, як гучний ляпас. Як плювок в душу! Я навіть не знав, на що злюся більше — на Дена, на цей листок, або на самого себе, що в черговий раз повівся.

Ну звичайно, він здогадався, що я полізу в його клятий таємний сейф! І тупо виставив мене ідіотом, тому що код занадто простий — рік випуску з універу!

Все ще гніваясь, я з огидою кинув папірець назад, сів на край столу і різко протер долонями обличчя.

Що ти за людина, Дене? Або краще запитати – навіщо ти все це робиш? Через що?! Ну прийди же ти і як людина зізнайся, через що весь цей галас!

Не було сенсу більше відсиджуватися в чужому кабінеті, вийшов і з люттю, що вирувала окропом у венах, зачинив двері. 

Робота не йшла. Беручи черговий креслення, перед уявним поглядом знову і знову спливала та записка, в якій кожна літера була просякнута єхидністю. Мене пересмикувало від огиди і до Дена, і до самого себе, але... Що я міг в дану хвилину? Та ніфіга!

Різко відкинувшись на спинку крісла, схопив телефон і тремтячими пальцями надрукував Дену повідомлення:

«Як довго ти збираєшся ховатися?».

Ну, не міг я ось так сидіти і вдавати, ніби все чудово і між нами не пробігла чорна кішка.

Ден незабаром надіслав мені у відповідь голосове повідомлення:

«Не хвилюйся, друже. Ми скоро зустрінемося», — і в кінці пролунав короткий отруйний сміх.