Розділ 42

Розділ 42

Вже йдучи до студії, все ж не витримав напруги підозр і зателефонував Леї.

Я повинен розібратися з цим якомога швидше, поки не зжер себе з потрохами від купи «якщо»!

Але після короткої телефонної розмови з коханою, легше мені не стало ні на грам. Всі здогадки і підозри раптом набули реального сенсу. Якщо у когось з'явився доступ до її особистих відео та голосових повідомлень, то не склало б труднощів зліпити те мерзенне відео зі Стрілецьким!

Поки йшов важкою ходою до кабінету, подумки прокручував слова раз за разом і тупо картав себе за тупість. Якого біса я мовчав стільки часу? Чому не провірив, не перевірив ще раз, не довірився серцю?

А тому що ти тоді довірився Дену!

О, так. Кращий друг, вірний соратник. Він був поруч у найвідчайдушніші часи, втішав і заспокоював. Але в цей час він... планував щось руйнівне. Холоднокровно, розважливо, ніби ми вороги на стежці війни, а не друзі і компаньйони.

І знав адже, що вдарити потрібно в найвразливіше місце – в мої почуття!

Ноги самі несли мене довгим коридором. Серце билося вже не в грудях, а в вухах, заглушаючи всі сторонні звуки, відключаючи їх, як непотрібний фон.

Я хоч і не розумів, що мене чекає прямо зараз, але десь на підсвідомості миготіла думка, що насправді немає ніякої накладки з документами. Зате є пастка: хитра, грамотна, нещадна.

Незважаючи на здогадку, я все одно добровільно йшов у цю кляту пастку, тому що... ну, а які варіанти?

Пора закінчувати грати в шпигунські ігри!

Тільки я підійшов до кабінету Дена, як мене різко зупинив голос:

— Алекс! — Оля — його секретарка зупинила мене буквально за секунду до того, як я хотів взятися за ручку. — Якщо ви до боса, то його немає.

— Як це, немає? — зірвався на крик, а вона злякано відступила.

— Ну, він... поїхав приблизно тридцять хвилин тому.

— Куди? — все допитувався, а секретарка знизала плечима.

— Вибачте, але Денис Юрійович мені не доповідає про свої пересування. Просто сказав, що у нього важлива зустріч і в студію сьогодні вже не повернеться.

Важлива зустріч?

Просто похитав головою. Щось явно відбувалося, але ніяких припущень з цього приводу. Мене витягли з дому під якимось поганим приводом, щоб... що?!

Від відчуття чогось мерзенного і через страх за Лею поспішно зателефонував їй, відразу з полегшенням видихнув. Вона в моїй квартирі і виходити точно нікуди не планувала.

І на тому дякую!

Все ж потягнув за ручку і відкрив кабінет, ніби не вірив секретарці, але всередині реально нікого не було.

А ще... якось підозріло порожньо: ні ноута, ні папірців, ручок, якихось дрібниць на столі. Відчуття, що Ден не просто пішов, а зник! І відразу недобра підозра, липка, як бруд, заповзла під шкіру.

— Що за фігня.

Я озирнувся — секретарка вже пішла, тому обережно штовхнув двері і зайшов всередину. Пахло чимось таким... їдким і неприємним, що хотілося терміново провітрити кабінет. Але вікна були закриті, а світло вимкнене. І тиша... в ній навіть звук моїх обережних кроків здавався гучним.

Я пройшовся кабінетом, але що хотів знайти або побачити? Вже зібрався виходити, як раптом очі зачепилися за щось дивне. На стіні, за кріслом Дена, злегка виступав край фоторамки. Начебто все як завжди, але... щось невловимо не так!

Одразу опинився поруч і відсунув її, а під нею виявився крихітний сейф з кодовим замком. Це було... дивно, враховуючи, що основний сейф для цінних паперів вбудований в ящику столу, а цього навіть в проектуванні не було!

— Що ж ти в ньому зберігаєш?

Він виглядав як міні-сейф, вбудований прямо в стіну, професійно і грамотно замаскований. Я б ніколи не помітив, якби не легкий перекіс від недавно закритого механізму — фоторамки. Ден поспішав? Явно так, інакше б не залишив настільки жирний натяк. Або просто не думав, що в його кабінет увійдуть?

Я навмання набрав кілька типових комбінацій коду, але, звичайно ж, не зміг його відкрити. Тільки сам факт того, що він є, вже багато значив. Я ж тисячу разів заходив сюди, дивився на це фото з Деном і завжди жартував, що у друга манія величі, раз він повісив свою пику в кабінеті! Але у мене й думки ніколи не виникало, що за портретом знаходиться схованка, про яку не знав ніхто, включаючи Міху, як проектувальника будівлі нашої студії.

Значить, Ден вмонтував сейф у нас за спинами!

Поки я намагався перетравити побачене, в коридорі знову почулися кроки, а через мить в кабінет ввірвалася секретарка. І перш, ніж вона розкрила рот, я вилетів звідти і незабаром зачинився у своєму кабінеті.

У підсумку, звичайно, ніяких проблем з документами по фонду не виявилося і про дзвінок зі слідчого комітету теж ніхто не в курсі. Але, навіщо мене витягли з квартири?

Цього разу я не став дзвонити Леї, а написав повідомлення. На перший погляд все здавалося нормально: вона чатилася зі мною без довгих пауз, жартувала і запевняла, що з нею все добре.

Але... але паршиве відчуття біди колючками прокотилося по шкірі, від чого я махнув рукою на гору виниклої роботи і просто поїхав. Летів додому майже так само поспішно, як і виїжджав, але вже з бурхливою в жилах тривогою, яку не міг ніяк вгамувати. Вона свербіла по шкірі, немов мене в трьох місцях вкусив довбаний комар!

Тому, увірвавшись в квартиру, закричав з порога:

— Лея!

Вона повільно і ліниво прошаркала з кімнати в коридор, дивилася на мене з легким шоком в очах і милою посмішкою на обличчі.

— Ти чого такий ошелешений? — кохана моргнула і додала з іронією: — Немов НЛО побачив.

Вона сміялася, і звук її сміху м'яко торкнувся вух, а далі проник у підсвідомість і втихомирив дикий ураган страху всередині.

Гаразд, Лея в нормі і явно в піднесеному настрої, але... в чому ж підступ?

— Гей, Алекс, прийом! — Лея клацнула пальцями біля мого носа. — Ти з нами чи вже кудись телепортувався?