Розділ 39

Розділ 39

— Слухай... — він кашлянув, щоб голос не здавався занадто стиснутим, — я не знаю, звідки взявся цей малюнок, але та твоя незнайомка... вона... — він не договорив, тому я, нарешті, промовив уголос те, що мав сказати вже давно:

— Вона і є Лея! Все ж очевидно, чорт забирай!

— Ні-ні, зачекай, — Міха різко похитав головою і підняв долоні, — але ти ж намалював її портрет, і це виявилася не Лея. До того ж я... — довелося перебити його:

— Міх, я не знаю, що сталося і як так вийшло, але очевидно ж, що крім Леї цей малюнок більше ніхто не міг намалювати і залишити мені ось так, в кабінеті студії. Потім дивись, — я тицьнув пальцем в «підпис» на портреті, — точно такий самий є і на іншому портреті, який у мене вдома.

— Це нічого не доводить, — Міха заперечно хитав головою, немов спеціально збиваючи мене з думки.

Але я вже склав у голові картинку і, чорт забирай, все сходилося! Офіціант з тієї кав'ярні теж кілька разів давав мені жирні натяки, просто я не бачив, не хотів їх помічати!

— Міх — це Лея, тут не може бути ніякої помилки! — повторював я як папуга, на що друг важко зітхнув.

— Гаразд, я не хотів цього робити... але пішли зі мною, — Міха нахмурився, кивнув на двері і майже щодуху вилетів з кабінету.

Я навіть не запитав, куди він. Просто пішов за ним, стискаючи в руці аркуш, як якусь реліквію. І серце в цей момент гуркотіло так, ніби гналося за мною зсередини. Ми йшли коридором швидко і мовчки, тільки підошви цокали по ламінату, а в вухах стояло відлуння здогадок.

Міха повернув ліворуч, у бік відділу HR, де працювали Аня і ще кілька дівчат. Він відчинив двері, і ми варварськи влетіли в кабінет.

— Аня, — Міха різко постукав по її столу.

Анна, яка сиділа в навушниках, здригнулася від несподіванки, повернулася і, побачивши наші обличчя, відразу зняла навушники.

— Ого, як вас багато, щось сталося?

— Так. — Міха кивнув на мене. — Покажи йому ту фотку, яку я побачив у тебе кілька днів тому.

Вона моргнула, а потім зіщурилася і в очах чітко відбилося глибоке нерозуміння. Власне, мені теж не стало ясніше.

— Навіщо? — Аня насторожилася, погляд метався між нами з Міхою, як у звірятка в клітці.

Вона не хотіла показувати, але тепер мені стало цікаво, що ж такого на знімку нашої співробітниці?

— Покажи, — повторив Міха, голос був уже твердіший, з натиском. — Так треба, потім все зрозумієш.

Було видно, що кілька виснажливих секунд дівчина ніби боролася з собою: то опускала руку до ручки шухляди тумбочки, то знову забирала. І занадто довго вагалася, але в підсумку мовчки дістала рамку з шухляди столу. Дбайливо, як щось крихке і особисте. Спочатку сама подивилася, навіть, здається, змахнула з рамки неіснуючий пил, тільки потім передала мені в руки.

Ну я й вдивлявся: на знімку були дві дівчини на тлі цегляної стіни університету. Аня з косою, в яскравій сорочці і спідниці. А поруч... Я навіть не повірив спочатку очам, поспішно заплющив їх і потрусив головою, але, коли знову відкрив і придивився, моя та сама незнайомка не зникла! Саме та, яку я намалював «по пам'яті» і не впізнав у ній ні Карину, ні Лею. Але тепер вона була по той бік знімка, — справжня, усміхнена і якась по-особливому прекрасна.

Я не дихав, поки намагався в умі поєднати дівчину з фото і Лею. Як у фотошопі, хотів об'єднати їх в одну, але... нічого не виходило, чорт забирай! Тільки виразні очі, в яких горів азарт і крапля страху незрозуміло з чого, віддалено нагадували мені Лею.

— Це... — прошепотів я, ніби хтось стиснув грудну клітку, — хто вона?

— Ну... — Аня занервувала, очі забігали, немов дівчина поспішно намагалася придумати брехню.

— Просто скажи йому те, що сказала мені, не тягни гуму! — це був перший раз, коли я чув сталь в голосі друга.

Навіть Аня на кілька секунд оніміла, але швидко взяла себе в руки і кинула в нього докором.

— А що я сказала? Що цієї дівчини більше немає?

Я ледь не впустив рамку, бо долоні раптом різко спітніли. Губи пересохли, а горло стиснуло, але я знайшов в собі сили:

— Як… немає? Ти... хочеш сказати, що вона... померла?

На останніх словах голос немов зламався і всередині щось тріснуло, як крихкий лід. Ні, ну, зачекайте! Цього просто не може бути! А як же Лея? А цей мій новий портрет? Тут щось не так, якась кричуща помилка!

— Ні! — Аня різко замахала в повітрі долонями. — Тобто... так. Точніше... не зовсім так, — дівчина вчепилася в рамку пальцями, але я не міг її ось так просто віддати. — Вона... тієї дівчини з фото дійсно більше немає. Але...

Та що за фігня? Ось тепер я не стримався:

— Аня, досить говорити загадками! — вже майже не контролював власне дихання та емоції. — Я зараз з розуму зійду, ти розумієш? Я ж так довго її шукав, чорт забирай, скажи вже, як є!

Вона округлила очі, і в них раптом відбилося чітке розуміння.

— Почекай, почекай... — Анна закрила очі, вдихнула. — Так це ти про неї питав у мене одного разу? Ну, пам'ятаєш, шукав мою подругу... як же ти там сказав...

Вона клацала пальцями, немов намагалася згадати, я підтвердив:

— З блокнотом в руках і любить каву.

Я теж згадав, наскільки туманно описав свою незнайомку і скривився. Та тут хто завгодно б не зрозумів!

— Йой... так ти реально питав про мою подругу? Це ж Лея, дідько, як я відразу не здогадалася... — Аня, судячи з бурчачого голосу, картала себе, а я...

Світ знову захитався, серпанок повільно спадав, тільки очі чомусь не вірили.

Але ж дівчата різні, як так?

— Лея... — прошепотів я з недовірою, все ще тримаючи рамку в міцному захваті.

Аня відпустила її і поспішно додала:

— Так, — видихнула майже винувато. — Це і є Лея на фото, ну просто... півтора роки тому вона потрапила в аварію, майже згоріла в автомобілі. Вибач, я більше не можу сказати, це ж не моя історія. Але повір, ось ця, — кивок на фото, — і та, що була твоєю помічницею — одна дівчина. Лея Мельникова, моя подруга! Та що я тут розпинаюся, сам у неї запитай і про аварію, і про подальшу пластику обличчя.