Розділ 38

Розділ 38

Очманіти раритет! А я думала, що всі сліди моєї «колишньої» зовнішності зникли, коли хтось вичистив моє хмарне сховище.

— Ага. Так ось, він раптом схопив її і так витріщився... Прямо реально завис на кілька секунд. Це було мега дивно!

— Він щось сказав?

Це і, правда, дивно. Але може, Михайлу сподобалася Аня і він її розглядав?

— Тільки запитав: «Хто це?», вказавши на тебе. Я брякнула, що ти моя стара подруга, а він втупився на ту фотку... ну, знаєш, ніби в голові якийсь пазл склався. І раптом видихнув: «Здається, я бачив її нещодавно».

У мене від несподіванки ледь очі на лоб не полізли, але все ж похитала головою. Та ну як він міг бачити мене ту, та ще й нещодавно? Михайло явно помилився!

— А ти що? — уточнила я поспішно, бо серце раптом зірвалося, як поїзд з рейок.

Якось вся ця історія дивно пахла!

— Я? — Аня відмахнулася. — Сказала, як є: «Цієї дівчини вже давно немає, так що ти не міг її ніде бачити». І прибрала рамку, але Михайло після моїх слів аж здригнувся. Більше нічого не говорив, просто пішов пониклий, вже не знаю, через твоє звільнення, чи тому, що переплутав тебе стару з кимось.

У підсумку я зам'яла тему звільнення, але в голові прокручувала момент з Михайлом і все намагалася зрозуміти, що упускаю. Якусь явно важливу деталь, але яку?

Як тільки Аня пішла, я довго дивилася на записку від Алекса і не могла ні на що зважитися. Я знову дізналася правду першою, але всередині не знайшла сміливості розповісти коханому про те, що я Зефірка.

Хоча цього разу у мене були підтвердження, але... Але я все одно не наважилася. Лише побачила в чаті форуму його повідомлення, але не прочитала. Адже якщо прочитаю і не відповім, це буде рівнозначно плювку в душу, а я поки не знала, як з ним спілкуватися і що писати.

— Напевно, краще залишити ситуацію, як є, і просто... плисти за течією.

Так, я боягузка і з цим вже нічого не поробиш.

Алекс

У студії було гамірно: стримане гудіння голосів, дзвін кухлів із зони кухні, шелест паперу, клацання мишок і клавіатур. Звичний рух життя, від якого всередині розтиснулася напружена пружина.

Я йшов коридором, вдихаючи знайомі запахи: кава, тепле повітря від серверної, парфуми когось із жінок — все рідне, ніби й не було цих виснажливих тижнів допитів і безсонних ночей.

— Алекс! — Хтось махнув з переговорної. — Радий, що ти знову з нами!

— Ласкаво просимо назад, босе!

Я кивав, посміхався, стримано, але щиро. Була радість, але разом з нею і обережність. Після того, що сталося, ти вже не можеш бути колишнім. Не можеш просто розслабитися і тупо плисти за течією. Деякі працівники ховали правду за фальшивими посмішками, і я це відчував шкірою. Інтуїція загострилася, як у звіра, що вижив у пастці.

Але більшість все ж раділи щиро, і це головне.

А Ден ніби випарувався, це мене насторожило з самого початку. І вибило з колії, адже він був тут кожен день, поки мене не було. Розпоряджався, командував, вдавав із себе господаря студії, поки я намагався довести, що не вкрав ні копійки з проекту, який сам же придумав. І ось тепер ні тіні від нього, ні привітання, ні натяку на зустріч. Сховався? Або готує новий хід?

Я спеціально не пішов відразу його шукати, потім спіймаю, коли він найменше цього чекатиме. Тим більше, потрібно досконально обміркувати свої питання, без гарячки чи поспіху, це зараз ні до чого.

Коли я увійшов до свого кабінету, всередині ніби болісно клацнуло. Порожньо. Навіть не фізично, а емоційно. Тут завжди панував творчий хаос, лунала легка какофонія ідей і планів. Але зараз стіл вилизаний, повітря сухе, навіть крісло здалося чужим. Лише кілька паперів на стільниці і мій ноутбук.

І... все? Дивно. Я моргнув, примружився.

Папок немає, ручок немає, навіть чашка з тріснутою ручкою, яку я тягав з першого дня, зникла, ніби мене намагалися стерти вщент. Але ось я тут, чорт забирай, на своєму законному місці!

Серце стиснулося раптом, коли розглянув на столі один сирітський литок, хоча там не повинно було бути взагалі нічого. Це означало лише одне — хтось заходив.

Невже... Лея?

Думка вдарила раптово, як блискавка, але... навряд чи моя Фея. Але все ж, а раптом?

Я простягнув руку, щоб взяти аркуш, але в цей момент двері різко відчинилися.

— Аж не віриться, що ти знову на роботі! — Міха влетів з широкою посмішкою, ніби тиждень тримав в собі емоції, а тепер готовий вивалити все і відразу.

Без запрошення плюхнувся на диван, розтягнувся, як кіт, і розвів руками по спинці:

— Ну що, бос, ти знову в строю! Як відчуття?

Я посміхнувся, повернувся до нього обличчям і сперся на стіл, вдивляючись у палаючі радістю очі друга. Міха був максимально відкритий, але чому я помітив на його обличчі легку тінь... смутку?

— Чесно? Ніби з коми вийшов. Все начебто як і раніше, але ніби світ за цей час встиг трохи збожеволіти.

— Трохи? — Міха пирхнув. — Тут без тебе щодня будували теорії змови. Ти собі не уявляєш, що коїлося серед працівників... Я аж охрип, доводячи, що ти не здатний ні копійки забрати з власного дітища!

Він трохи помовчав, потім додав спокійніше:

— Я справді радий, що тебе поновили. Без тебе тут... нудно.

Я кивнув, зрозумів, що слова Міхи йшли від душі і мені вони стали бальзамом на душу.

— Дякую. Якби не чиясь допомога, я б, напевно, вже десь у тісній камері чиркав палицею позначки, скільки минуло днів.

Розреготався, і Міха підтримав мій паршивий гумор.

— Ага, а я б тобі передачки в тюрму тягав, — хмикнув він і з похабною посмішкою закинув ногу на ногу. — Але ти все одно молодець, витримав натиск, розумник. Пишаюся тобою.

Я просто кивнув. Було відчуття, що і я, і він, знали більше, ніж говорили.

Міха несподівано встав і підійшов до вікна, відразу зашелестіли жалюзі і світло раптом вдарило вузькими смугами на підлогу і на той самий аркуш на столі, до якого я не встиг дотягнутися.