Розділ 29

Розділ 29

Коли я все-таки вийшла, то не знала, куди мені подітися, адже було відчуття, що в душі шкребуться кішки.

Замкнутися в кабінці туалету або відразу побігти за Алексом і розповісти, нарешті, правду? А там будь, що буде.

Тепер у мені боролися дві Леї: минула і теперішня. Одна хотіла встати, грюкнути дверима, звільнитися і стерти Алекса з пам'яті, як недописаний лист. А друга дивилася на нього щодня і думала: а раптом все-таки варто ризикнути і розповісти все.

Я ще не знала, до якої з них прислухатися. Але точно розуміла одне: мовчати і далі нестерпно боляче.

Увечері того ж дня я зважилася, тому прийшла до Алекса додому. Він, напевно, здивувався, побачивши мене біля своїх дверей. Адже я з'явилася без попередження.

У пальто, розстебнутому навпіл, і... без найменшого плану, як все пояснити. Я просто стояла і дивилася на Алекса: трохи розпатланий, з втомленим обличчям і тінню роздратування в очах.

— Що ти тут робиш, Лея? — не злісно, але... якось... ніби й не чекав мене.

Я повільно вдихнула і, намагаючись перебороти внутрішнє хвилювання, видихнула:

— Мені потрібно дещо розповісти тобі.

Алекс довго дивився, потім неохоче відступив і я увійшла всередину.

Пройшла відразу до вітальні і раптом зрозуміла, що руки дрібно тремтять. Як і коліна, але назад шляху немає. Якщо не наважуся зараз, то завтра вже буде пізно.

Через нервозність мене трохи трясло, а перед очима миготіли чорні мушки, але все одно я повернулася до Алекса і поспішно брякнула:

— Ми з тобою бачилися набагато раніше, ніж ти думаєш. У кафе «Мандариновий ліс».

Алекс стояв біля столу, спираючись долонями на край і мовчав. Навіть не ворухнувся. А я не хотіла замислюватися, чи з того почала розмову. Занадто вже в голові все перемішалося. Я просто хотіла вже скинути з себе цей тягар...

І, бачачи збентеження на обличчі Алекса, продовжила:

— Ти сидів за кутовим столиком, пив каву, а я піддалася пориву і вирішила намалювати твій портрет. Ну і після, я не знала, як підійти. Не розуміла, чи варто взагалі, тому віддала малюнок через офіціанта.

Я замовкла і настала жалюгідна пауза. Ні слів, ні зітхань. Тільки цокання його настінного годинника, яке раптом стало нестерпно гучним.

— А потім зі мною дещо сталося...

— Стоп. — Алекс перебив мене, відштовхнувся від столу.

Жорстко. З силою. Немов не міг більше стояти і слухати. І відвернувся.

Я відразу зробила крок назустріч, але він підняв руку. Вибудував між нами, чорт забирай, дистанцію. І це... боляче вдарило по почуттях. Майже з розмаху, як гучний ляпас.

— Ти серйозно зараз? — зірвався на крик. — Ти думаєш, я не розумію, коли мене водят за ніс?!

Я різко відсахнулася, бо в його очах не було більше ні краплі любові чи розуміння. Там бриніло ціле море гніву. І це був гнів втомленої людини, яку щойно підло зрадили.

— Ти мене що, за ідіота тримаєш? Я ж сам тобі все це розповідав! Навіть в те кафе привіз! І ти справді вирішила, що я куплюся? Лея, я не настільки закоханий у тебе ідіот, який не розуміє, що його тупо використовують!

— Я не... використовую тебе, — видихнула, притискаючи руки до грудей, немов так могла захиститися від нападок.

— А як ще це назвати? — майже рикнув він. — Ти думала, я не дізнаюся, що у тебе була пластична операція і тепер інша зовнішність?

Думаєш, ти єдина, хто вміє шукати інформацію?

Він підійшов ближче, і я мимоволі відступила. Від нього пахло свіжістю після душу, м'ятою і чимось різким — немов гнів має запах.

— Скажи правду, ти втерлася до мене в довіру заради доступу до інформації? — Алекс різко стиснув пальці в кулаки, ніби тримав себе з останніх сил. — Ти, може, ще й зливаєш дані по проектах Стрельцову?

— Ні! — я не витримала, зробила крок до нього. — Ти все не так зрозумів...

— Що саме я не так зрозумів? — через посмішку риси обличчя стали гострішими, як і його слова: — Ти не змінювала зовнішність? Давай, скажи мені, збреши, але переконливо цього разу.

— Я… я… правда, — зітхання вийшло різким і болісним, але закінчила: — У мене справді була пластична операція, і не одна, я просто не знала, як тобі про це розповісти… — він знову не дав закінчити:

— Не знала? — голос став тихішим, але від цього тільки страшнішим. — А я думаю, ти все чудово знала. Хочеш сказати, що ти справді та моя недосяжна незнайомка з кафе? Але, якщо це так, чому ж промовчала, коли прийшла на співбесіду? А знаєш, чому ти не розповіла? Та тому, що це все брехня. Ти не вона! Не та, кого я шукав!

— Це не брехня... — я шепотіла, як у маренні. — Я та сама, просто... з іншим обличчям.

Але він уже не чув. Відвернувся, повільно провів рукою по волоссю і пройшов повз. Зупинився біля дверей, мовчки відчинив їх.

— Йди, Лея.

— Алекс...

— Йди, поки я остаточно в тобі не... — він не договорив.

Тільки зітхнув і заплющив очі, а я стояла, не в силах поворухнутися. Серце гупало так голосно, що віддавало в скронях пульсуючим болем. Ноги ледь мене слухалися, але я вийшла з квартири. Двері відразу закрилися з м'яким клацанням. Не з гуркотом, а з тією страшною, дзвінкою тишею, після якої вже нічого не буде як раніше.

***

Я сиділа у себе в квартирі і гіпнотизувала листок із заявою про звільнення. Повернувшись вчора від Алекса, я довго думала, навіть плакала, але в підсумку прийшла до думки, що потрібно звільнитися. Не тому, що боягузливо вирішила втекти від проблем. А тому, що поза офісом і підозрами я зможу хоч щось довести Алексу. Вчора я була занадто розгублена, можна сказати, заскочена зненацька звинуваченнями. Тільки тому не стала більше виправдовуватися і пішла. Але чого мені боятися? Правда на моєму боці! Просто фігня в тому, що всі мої старі фотки і відео стерті з хмари. Але, десь вони точно є, просто потрібно знайти. І, знову ж таки, якщо трохи покопати глибше, можна знайти і записи про аварію, і ту допомогу від мецената, який оплатив мою пластичну операцію.