Розділ 28

Розділ 28

Я ж майже не сміявся. Занадто голосно пульсували в голові слова, що все ще не давали спокою. Вперше за довгий час я не дивився на Лею, а пильно вивчав її зовнішність. Тонкі риси обличчя. Ідеально окреслені вилиці. Маленький охайний ніс. Рот, немов з ілюстрації для ідеальної картинки збільшення губ.

І раптом промайнула думка, від якої занило в грудях:

А раптом це все фальшивка?

— Слухай, — почав я ніби випадково. — А ти завжди так виглядала?

— У якому сенсі? — Лея подивилася на мене, піднявши брови.

Я знизав плечима, намагаючись не здаватися напруженим.

— Ну, знаєш, зараз так багато різних процедур для жінок: і ботокс, і філери там всякі, омолоджуючі уколи. Навіть пластика обличчя або окремих його частин. Ти собі щось робила з цього?

Вона замовкла і не зводила з мене погляду. Не переляканого і не напруженого. Просто здивованого, ніби й не чекала такого питання.

— Чому питаєш?

Не звинувачувала, а скоріше була обережною. Але саме після цього в її очах щось промайнуло. Лише на мить чи мені здалося?

— Просто цікаво, — вичавив я, роблячи вигляд, що переключаюся назад на екран. — Всі прагнуть бути ідеальними.

— Я... — вона замялася, опустила погляд і чомусь нервово потерла шкіру на ногах. — Дещо правда...

Її так вдало перебив дзвінок телефону! Лея підхопилася з дивана занадто різко і побігла в коридор за смартфоном. А я так і залишився сидіти з напругою від нерозгаданої задачі. Так робила чи ні? Якщо так, то виходить, досьє було правдивим? І відео теж?

Розмова тривала довго і мені вже здавалося, що Лея спеціально тягне час. А незабаром сам не зрозумів, як опустив голову на диванну подушку і... заснув.

Лея

Я сиділа за своїм робочим столом, розсіяно крутячи в пальцях ручку і пила каву з явним присмаком тривоги. Голова пульсувала через недосипання, адже вночі я майже не зімкнула очей. Алекс заснув прямо на дивані, не дочекавшись мого повернення після дзвінка. А я... Я стояла в напівтемному коридорі, притулившись до стіни, і дивилася на нього. Такий втомлений. Насторожений. Відсторонений.

Чому? Він щось почав підозрювати? У його питанні про зовнішність не було простої цікавості, він ніби прощупував грунт. І я ж майже йому зізналася, але... в результаті все одно злякалася і втекла базікати з мамою цілу годину. З мамою! Я вперше за довгий час задавала їй купу питань просто тому, що тягнула час.

Як йому розповісти? Адже пластика не була примхою, і я не змінювала зовнішність для приколу або в гонитві за чимось там. Я просто хотіла повернути собі обличчя, яке колись розбила на друзки чужа неуважність на дорозі.

Здавалося б, ну що тут такого? Просто аварія, просто каліцтво, але... я боялася зовсім іншого! Хвилювалася, що сказавши «а», доведеться розповісти і «б». Про те, що я і є та сама незнайомка з кафе. І ось тут починаються ті самі «приколи». Кому в результаті повірить Алекс: мені чи Карині? І чи не вирішить він, що я спеціально скористалася його одкровеннями?

Серце стискалося і глибоко всередині билася панічна думка, що він уже все знає. І, більше того, а раптом Карина встигла перевернути правду з ніг на голову, виставивши мене брехухою?

Довго думала, складала в голові аргументи і в підсумку не витримала. Коли стрілка годинника перевалила за полудень, я автоматично взяла блокнот і зайшла до Алекса. Хотіла поговорити, просто сказати: «Мені потрібно дещо пояснити».

Алекса не було: кабінет порожній, а на столі безлад. Відкрита папка з якимись документами, чашка з недопитою кавою, його піджак перекинутий через спинку крісла.

Я трохи розвернулася, але ручка раптом випала з пальців. Дзвінко стукнулася об паркет і покотилася прямо під стіл.

Довелося підійти і нахилитися, щоб дістати її, як раптом помітила в кошику для сміття папку, з якої стирчали кілька аркушів. Витягла, просто хотіла переконатися, що Алекс викинув її навмисно і що там немає нічого важливого. Та я б і не стала ні в чому розбиратися, але не встигла її навіть відкрити, як раптом...

— Що ти робиш?! — голос Алекса пронизав повітря, як удар батога.

Я різко підскочила і притиснула від переляку папку до грудей. Стиснула на ній пальці, ніби там зберігалося все моє життя, чорт забирай! Ну просто... Навіщо так кричати?

Алекс стояв у дверях, і я чітко розгледіла, що на його обличчі застиг грізний вираз. Губи він стиснув у тонку лінію, а в очах чітко відбився холод. Такий різкий, що я здригнулася.

— Ти рилася в моїх речах? — кинутий докір, як дрібному злодюжці.

— Я не... — не встигла сказати ні слова.

Він підійшов і в люті вихопив папку. Потім знову подивився на мене з чимось таким... З глибоким розчаруванням? Але чому?! Через якусь папку? Там що, чорт забирай, прихована військова інформація?

— Геть із мого кабінету.

Я моргнула, вважаючи, що його крижаний голос і відчуженість у ньому мені привиділася. Але бос для переконливості навіть вказав пальцем на двері.

— Алекс, ти чого? — я зробила крок ближче, а він відступив.

Зупинив мене помахом руки, як надокучливого собаку.

— Наступного разу, якщо мене немає в кабінеті, то ти не маєш права входити. І тим більше ритися в моїх речах!

Серце зірвалося в прірву і практично розбилося на дрібні осколки... Це було не просто холодно, а мегахолодно. Таке відчуття, що за одну прокляту ніч між нами з'явився перший справжній розкол. Через папку? Чи через те, що я не відповіла на його вчорашнє запитання?

Ну, що мені ще залишалося? Я кивнула, розвернулася і повільно поплелася геть. Водночас стиснула пальці в кулаки, щоб не заплакати просто в кабінеті і зберегти хоч якусь гордість.

І вже коли сіла за свій стіл, то зрозуміла — у тій папці щось було. Бруд на мене і явно прикрашений. Вивернутий таким чином, щоб очорнити мене.