Розділ 20

Розділ 20

Алекс

Вона, справді, з'явилася? Моя незнайомка з кав'ярні. Моя мрія!

Я сів на крісло і відчув, як у грудях, подібно до вихору, затягуються різноманітні почуття: хвилювання, інтерес, ностальгія. Але також по шкірі свербіло дивне занепокоєння.

Смішно, я мріяв про цю зустріч так довго, але уявляв її собі зовсім інакше. Ну, тобто, чекав на вибух емоцій усередині, ураган відчуттів і щонайменше втрату голосу через хвилювання.

Та я маю бути збитий з пантелику і бачити, як від сум'яття тремтять пальці. Дивитися в одну точку і посміхатися як ненормальний. А що я? Мені просто... приємно. Навіть, скоріше, крапельку шкода.

— Алекс, як це розуміти?!

Та ну що таке!

Я ж тільки сів на крісло, хотів узяти хвилинку на роздуми! Але Аня, яка увірвалася до мене без дозволу, — розлютила на рівному місці!

— Ганно, вийди! — Вона вперлася. — Будь ласка, давай поговоримо пізніше, — я подивився на годинник, — скоро почнеться презентація, а я б ще хотів перед нею підбадьорити Лею.

Обличчя Ані вже червоніло, як варений рак, але після моїх слів, здається, аж закипіло.

— Алекс... босе, вибач, але ти ідіот?! — вона сплеснула руками, а я...

Настрій і так із самого ранку ні до біса, не хотілося би його погіршувати ще більше перед важливим конкурсом. Від цього, взагалі-то, залежало майбутнє Леї.

— Вибирай вирази! — стукнув долонею по столу, а дівчина ще й посміла закотити очі.

Фиркнула у відповідь:

— Презентація вже давно закінчилася, і я не можу ніде знайти Лею!

У сенсі, закінчилася?

Я підскочив із крісла так різко, що воно покотилося назад і голосно вдарилося об стіну.

— Ти нічого не плутаєш? — звісно, вона ж не дурна, але я хотів переконатися.

— Ні! — наполягла на своєму і додала з сумною ноткою: — Ти справді нічого не знаєш?

А що я міг знати, чорт забирай? Я в офіс приїхав близько години тому і практично відразу натрапив на нову співробітницю — Карину.

Знову згадуючи про неї, у мені... нічого не відгукнулося. Я справді був радий дізнатися, що це вона намалювала мій портрет півтора року тому. Але посоромилася віддати і тому втекла.

Хоча... щойно дівчина зізналася, мені одразу ж захотілося заперечно похитати головою. Ніби не сходилося щось, але вона описала все, як було. Нерозумно не повірити, чи не так?

Чи впізнав я її? Ні... але їй не сказав, щоб не зачепити почуття. Так нерозумно! Я чекав на неї півтора року, марив і страждав, а коли зустрів у реальності... ніби забув усе. Куди більше моє серце сколихнула Лея. Воно билося сильніше й відчайдушніше тільки для неї однієї. І її очі... такі... одночасно знайомі й водночас рідні. Глибокі. Щирі. Такі, що зачаровують.

Як би мені хотілося, щоб саме вона виявилася тією незнайомкою. Але... та яка тепер різниця? Ми з нею пара, а Карина — просто приємна знайома з минулого.

Досі не вірю, що так відреагував. Ввічливо попросив дівчину покинути мій кабінет, хоча й бачив глибоке розчарування в її милих очах.

Але чому вони здалися не тими? Чужими...

— Алекс, прийом, ти ще з нами? — Аня підкралася до мене і поклацала пальцями перед обличчям. — Чуєш, що я кажу?

— Аню, вибач, але просто зараз я хочу знайти Дена і поговорити з ним по душах.

Я залишив її без відповіді і спішно пішов. Тому що, чорт забирай, коїлося щось дивне.

Ден знайшовся у себе в кабінеті. Якраз прощався з парою замовників, яких спеціально знайшов для конкурсу. Типу в них нестандартний запит і цей дизайн мав стати нашою візитною карткою в новому напрямку.

— Ми навіть не очікували, що буде так круто! — захоплювалася дівчина.

— Ну, так. Я, як глибокий скептик, не чекав багато чого, але твоя студія реально дивує.

Хлопець, якщо я не помилявся, товариш Дена. Або його сусід. Ну коротше, вони точно знайомі. Чоловіки потиснули руки, і парочка пішла, а я різко зачинив двері з грізним стуком.

— Ден, якого дідька? Ти без мене провів конкурс? Я ж просив тебе пересунути його на кілька годин!

Він не зніяковів:

— Вибач, друже, але в них свій графік роботи і замовники не хотіли чекати додатковий час. Що тут поробиш. Бажання клієнта — закон.

Я стиснув губи. Звучало логічно, але все ж таки. Чому в роті з'явився неприємний післясмак?

— І?! Чий проект вони обрали?

— Карини, звісно ж, — заявив він так, ніби це від самого початку було логічно.

Ну, як сказати. Я погодився з думкою Дениса взяти ще одну дівчину для конкуренції. Не сподобалося Дену, що колектив одноголосно підтримав Лею, і всі, хто думав боротися за посаду — відступили. А в Карини диплом, рекомендації, навіть кілька вдалих робіт дизайну серед квартир бомонду. Але ідея Леї не була поганою. Я б навіть сказав, при грамотній подачі — геніальна. То в чому ж її промах? Не впоралася з візуалізацією? Не врахувала деталі? Чорт, потрібно було наполягти на допомозі, а не покірно погоджуватися з її бажанням усе зробити самій. Ось як мені тепер вчинити? Не хотів я бачити Карину на посаді, яку створив виключно заради Леї. Але й перегравати не маю права — підірву авторитет.

Ден ніби думки мої прочитав:

— Ти ж не збираєшся брати свої слова назад? — я заперечно хитнув головою, тоді друг різко висловився: — Знаєш, після того, що накоїла твоя помічниця, не гріх її звільнити під три чорти.

— Та що вона могла накоїти? — психанув і гнівно виплюнув: — Випадково через нервозність зламала проектор? Ден, досить до неї чіплятися! Просто скажи, що не так з її проектом? Чому його не обрали?

— А як можна вибрати те, чого не було? Лея не підготувала проект, так ще й скандал влаштувала, несправедливо звинувативши Карину при всіх.

Ден відкинувся на спинку крісла, посміхнувся, мені ж стало некомфортно раптом стояти в його кабінеті. Ніби повітря в ньому зіпсували! Але я стояв і витріщався на приятеля, як на загадку людства. Не розумів, не визнавав, і не хотів визнавати, чорт забирай.