Розділ 19

Розділ 19

До того моменту, як я привела себе до ладу, у конференц-залі вже зібралися люди. Ось тільки Алекса не було! Як же так?

Я автоматом перевірила телефон: ні повідомлення, ні пропущеного. Лише його смішний стікер, надісланий уночі перед сном.

Ну супер так супер...

Я глибоко вдихнула і зайняла місце. Карина сиділа попереду мене, тримала спину рівно, ніби переможець. Мені думалося, ми почекаємо на Алекса, але Ден поспіхом провів формальний вступ, тоді як Михайло сидів розслаблений, із ноутбуком на колінах. Тобто, Алекса не буде і нікого це не хвилює? Але це нервує до чортиків мене!

— Претенденток лише дві: Карина і Лея.

Ден по черзі представив нас молодій сімейній парі, яка замовила дизайн. А потім приголомшив:

— Давайте почнемо з Карини.

Що?! Чому саме вона?! Я ж мала йти першою!

Вибору не було, до того ж, Карина впевнено вийшла, під'єдналася до екрана і...

Я втупилася на екран, навіть моргнула, вважаючи, що марю. А слідом вчепилася пальцями в крісло, щоб не підскочити завчасно.

Це... мій проєкт! Моя ідея з дерев'яними панелями й освітленням. Навіть моя, чорт забирай, котяча траса!

Карина просто взяла його і з ввічливою посмішкою піднесла, ніби він її особиста знахідка. Гордість!

— Сьогодні я презентую проект: «Тактильний мінімалізм», — почала милим, зачаровуючим голоском. — Тут я хотіла створити простір, де кожна деталь дихає затишком, але не перевантажена змістом. А тут ви можете побачити анімацію світла, бо, як дизайнер, я завжди враховую поведінку природного освітлення.

Вона говорила, жестикулювала і представляла... чорт забирай, МОЮ ідею!

Мої текстури. Мою панель із теплого дуба. Котячу трасу на стіні. Усі світлові акценти, як у мене. І навіть підписи на кресленнях вона практично не змінила. Тобто, це тупо злизаний проект!

Я ледь трималася і вже готова була вибухнути бомбою. Мене так сильно трусило від несправедливості, що піді мною вібрував стілець.

Все ж під кінець схопилася, як вжалена:

— Це мій проект! Я його автор. Карино, як ти смієш?!

Я не знаю, від кого хотіла допомоги чи підтримки. Очі самі знайшли Дена.

А він просто підняв брови, ніби я йому перервала бізнес-ланч.

— Карина показувала мені мигцем презентацію вчора, і вона збігається з сьогоднішньою версією, — відбив мої претензії, наче кулька в пінг-понгу.

— Цього не може бути!

Поки я тряслася від обурення, опустила руку в кишеню штанів і чіпко встромилася пальцями у флешку.

— Добре, — Ден кивнув. — Докази є? — те, як іронічно він вигнув брову, уже свідчило, що чоловік мені не вірить.

Я витягла флешку і показала її всім у залі.

— Ось. Тут моя робота і всі оригінали. Тим паче, я показувала частину проекту Анні Воронцовій, вона може підтвердити!

— Твоя подружка? — єхидно перепитав Ден. — Чудовий доказ, Лея.

Я не могла боротися з Денисом Юрійовичем, він ніби й не чув мене, тому зі сльозами на очах повернулася до Михайла.

Він виглядав спантеличено, явно хотів втрутитися, але... не наважився. Або не знав, що сказати. А Карина стояла і невинно плескала віями весь цей час.

— Карино, тобі є, що нам сказати? — втомлено уточнив Михайло.

— Я справді не знаю, що тут сказати, — видихнула вона і театрально зітхнула, ніби реально переживала. — Я старанно працювала над проектом цілий тиждень. Може, у нас із Леєю збіглося натхнення і проекты справді схожі? Ну, знаєте, ідеї літають у повітрі.

— Збіглося?! — заорала я в сказі, — Абсолютно все, аж до шрифтів?

Це вже не збіг, а крадіжка в чистому вигляді! Я відчувала, як у горлі встає колючий ком, як починають тремтіти пальці. І як усередині зростає жорстокість через несправедливість.

— Лея, ти навіть не дизайнерка, а вуличний художник-самоучка. Реально вважаєш, ми повіримо, що продуманий до дрібниць і стильний дизайн могла придумати така, як ти?

Така, як я? Це яка, бляха?

Ден різав словами, ніби гострим ножем прямо по серцю. Тобто... він визнав мою роботу, похвалив її, але... принизив мене як особистість і засумнівався в художніх здібностях!

— Денисе, ти не справедливий до Леї, — зараза зробила вигляд, ніби заступилася за мене. — Може, у нас справді збіглися ідеї.

— Ти!.. — я ткнула в її бік пальцем, але мене зупинив Михайло:

— Так, давайте заспокоїмося... — але я все одно істерила, бо хотіла справедливості:

— У мене є малюнок, 3D-модель і файли, — я гарячково стиснула між пальців флешку.

Михайло підійшов, забрав її в мене і підключив до ноутбука. Але... Нічого. Вона навіть, чорт забирай, не відкрилася!

— Флешка, схоже, згоріла, — буркнув Мишко в розгубленості. — Або вірус.

— Ні... але... почекай! А мій планшет? Ноут? Там усе є! І хмара!

Через ноут Михайла я зайшла на власну хмару і не повірила спершу очам — порожньо. Хоча хмара була забита різними фотками і малюнками, моїми голосовими з Анею. Була у свій час тупа звичка все зберігати... Але тепер хмара вичищена і явно не мною!

Михайло гірко посміхнувся мені, в його очах я чітко розпізнала запитання: «Чи є сенс шукати далі? Здається, все очевидно».

Очевидно, але зовсім не зрозуміло!

Карина, мило посміхаючись, знизала плечима:

— А я вірю, що в Леї був проект і явно не гірший за мій. Але... мені шкода, що так вийшло сьогодні.

— Яка ж ти... брехлива погань... — останнє прошипіла собі під ніс, так, щоб ніхто не почув.

Оскільки я нічого не могла надати, то замовники прийняли єдиний варіант.

Мій!

Але мило кивала з усмішкою і приймала оплески від замовників саме вона! А в мене груди стискалися, коли вони схвально говорили про «почуття стилю» і «шалену трасу для їхніх котиків». Я горіла зсередини, прямо як у день аварії, але ніхто не поспішав допомагати гасити цей довбаний вогонь!

Усе, що залишалося — стояти в тіні, з відчуттям, яке роздирає душу, бо мене зрадили. Підставили і нахабно злили. Ден постарався? Ну, не могла дурнувата на вигляд Карина провернути все це самотужки. Їй, як мінімум, потрібен був помічник. Може й не один.