Розділ 18

Розділ 18

Ідея прийшла блискавкою. Як і тоді, у кафе, щойно я побачила вперше Алекса.

— Почекай... Не клади слухавку! — мені думалося, якщо перерву зв'язок, то й думка обірветься.

Вчепилася в олівець і, затиснувши телефон між щокою і плечем, почала малювати. Поспіхом, кострубато, але ідея виливалася з мене так яскраво, що я не хотіла упустити й найменшої деталі.

— Що трапилося? — Алекс став серйознішим.

Поспішила заспокоїти:

— Буде їм мінімалізм, але не холодний, а живий. Молочні стіни, майже кремові, щоб ловили тепле західне світло. І вбудовані світильники, втоплені в стелю — без люстр, усе ніби розчинено. І м'які меблі, такі... сіро-блакитні, як серпанок. Без гострих кутів, усе лаконічне, ну як... безкаркасні меблі.

— Угу, — хмикнув він і додав: — а родзинка?

Родзинка... Родзинка...

— Котяча траса! — мало не закричала я від збудження. — По стінах! Вона ніби пливе: дерев'яні платформи, плавні, як стрічки, і в колір основного дерева з підлогою. А ще ніша у вікні, щоб господарі могли разом валятися на подушках. Читати, пити гарячий напій або просто чухати котиків за вушком.

— Звучить цікаво, — усміхнувся Алекс. — Хочеш, можу допомогти зробити рендер? Або підказати щодо матеріалів дерева?

Я різко замотала головою, хоча він не міг цього бачити.

— Ні! — нервово викрикнула, ніби побоювалася, що десь поруч стояв Денис Юрійович.

Ну, ні. Я маю сама з усім розібратися. Так, допомога знадобиться, але точно не Алекса і не Михайла. А когось ззовні студії. На думку спадала тільки одна людина — «Бонсай». Той самий, який допомагав мені ще до аварії. Мережевий вчитель. Хоч я і пропала тоді з онлайн уроків, але контакти залишилися! Я ж можу до нього звернутися, правда? Це буде краще, ніж питати гугл чи чат GPT.

Тим часом, Алекс висловився:

— Добре. Але знай: якщо тобі раптом знадобиться кава, обійми або поцілунки для натхнення — просто скажи. Я весь у твоєму розпорядженні.

Я почула, як він позіхнув, і раптом так затишно стало всередині. Тепло, ніби ми реально знайомі сто років. Хіба так буває?

— Дякую, справді. Без тебе я б сьогодні здалася.

— Я б тобі не дозволив, — додав він уже тихіше. — Добраніч, моя маленька фея.

— Спокійної, — прошепотіла і притиснула аркуш до серця, пропустила малюнок через себе.

Я все ще бачила його яскраво, практично до дрібниць. І подумки робила позначки, що додати, а що прибрати.

***

Два дні я справді жила, як у відпустці. Насолоджувалася процесом і взагалі почувалася впевнено, ніби королева — ніхто не заважає, не конкурує, і всі підтримують. Аня навіть приносила мені каву, як талісман на удачу.

Ну а що? Решта, хто спочатку хотів поборотися, ввічливо відмовилися. Побажали мені удачі й пішли «в тінь».

Але я, як наївний хом'ячок, не врахувала одного — Дена. Ця людина не вміє просто так відпустити жодну ситуацію, особливо якщо в ній беру участь я.

У середу вранці він увійшов у студію настільки впевнено, немов у нього козир у рукаві. А козир, як виявилося, — це гарненька дівчина, яка встала з ним поруч.

— Доброго ранку. Дозвольте представити: Карина. Наша нова співробітниця на посаду дизайнера.

Мені залишилося тільки зітхнути. Причому, подумки.

І одразу оглянула новеньку. Ідеально гладке руде волосся, густі вії, на губах блиск, як у глянцевої моделі. Стильна, зібрана, впевнена. Ну ніби не дівчина, а ідеальний образ профі. Напевно з дипломом і купою позитивних характеристик. А хто така я? Дилетант без особливих навичок і просто помічниця директора.

Ден із паскудною усмішкою залишив Карину на мене і пішов геть, а мені що, більше за всіх треба? Вона взагалі моя суперниця! Про що мені з нею базікати?

— Привіт, — дівчина підійшла до мене і схилилася над столом так низько, ніби намагалася зазирнути в планшет. — Лея, правильно?

Довелося спішно вирубати його, від гріха подалі. Конкуренція має бути чесною!

— Вгадала, — натягнуто посміхнулася їй. — Ласкаво просимо... конкурентка.

Вона кокетливо посміялася, але якось... нещиро. Я буквально шкірою відчувала в ній підступ, але поки що не розуміла, що саме мене турбує. Рудий колір волосся? Дурниці!

— Не хвилюйся, я не кусаюся. Просто обожнюю посадові конкурси, вони тримають у тонусі. Уявляєш, я вже все підготувала, залишаться дрібниці. Сподіваюся, у тебе вже є начерки? Не хочу нерівної боротьби. Це нецікаво.

Капець, Карина начебто посміхалася, але в глибині очей так і читалося: « Звали до біса, ця посада — моя!». Чи в мені знову прокинулася параноя?

— Майже, залишилися фінальні штрихи.

Конкурентка вчепилася в мене поглядом, і в очах чітко читалося запитання: «Штрихи чого? Плану? Презентації? 3D-візуалізації?».

Кумедно чи ні, але буквально всі дні, що залишилися до презентації, вона обережно крутилася навколо мене. Та ще й із такими, як мені здавалося, тупими запитаннями.

То уточнить, як краще візуалізувати текстуру тканини в 3D. То попросить показати шрифт, який я використовую в підписі. І чи використовую я особисті марки в дизайні.

То приховано випитувала, які матеріали я закладаю в проект.

Я відповідала, тому що... ну, нерозумно було б влаштовувати шпигунські ігри. Все одно моїх малюнків вона не могла побачити. Та й я не бачила, що і як конкурентка малює. Може й цікаво, але не настільки, щоб крутитися поруч, немов безглуздий вуайєрист перед вікном жертви.

Надвечір я сиділа у себе вдома перед монітором, з чашкою остиглого чаю і задоволеною посмішкою.

На екрані оберталася моя 3D-презентація. Той самий м'який мінімалізм із дерев'яними панелями, котячою трасою і диваном, на який хотілося впасти і зникнути. Усе було враховано — розміри, текстури, креслення, навіть анімація призахідного сонця, щоб показати, як світло рухається кімнатою протягом дня.

Так, я врахувала все, про що ще три дні тому й гадки не мала. Якби не «Бонсай», я б зависла на етапі просто красивого начерку.