Розділ 17

Розділ 17

І перш, ніж я встигла збагнути, його рука м'яко торкнулася моєї щоки, пальці ковзнули за вухо, відкидаючи пасмо волосся з обличчя. Я завмерла, тільки серце калатало, як божевільне.

А потім світ і зовсім вибухнув перед очима — Алекс поцілував мене.

Спочатку повільно, обережно, немов перевіряючи, чи дозволю. Чи не відштовхну.

О! Я хотіла цього, напевно, більше, ніж він сам. Бажала той самий ковток холодного повітря в шаленій спеці. А Алекс, розуміючи, що я не опираюся, посилив поцілунок.

Світ ніби розчинився... Усі правила і страхи вмить відступили, дозволяючи мені насолодитися моментом. Залишилися тільки його губи — гарячі, наполегливі, ласкаві. Його долоня, що притискає мене за талію. Його дихання, перемішане з моїм. Його смак — терпкий, з ноткою ранкової кави і чогось іще, абсолютно невловимого, але шалено рідного.

Я відчувала, як мої пальці хапаються за його сорочку, стискаються в тонкій тканині, наче я намагалася втримати цей момент і не дати йому закінчитися.

Алекс притиснув мене міцніше, і поцілунок став глибшим, гарячішим. Але ми не поспішали, адже кожна мить у цьому поцілунку важлива. Принаймні, для мене. Я насолоджувалася відчуттями всередині себе і розпалювалася дедалі сильніше.

Це був не просто поцілунок — це було божевілля, що межувало з чимось більш відвертим. Але ми не перетинали межу. Рано! Чорт забирай, якби два тижні тому я не параноїла, то вже зараз цілувала б Алекса не як боса, а як свого мужчину!

Коли ми відірвалися одне від одного тільки тому, що дихати було нічим, я вигукнула, поки в мені не згасла впевненість:

— Якщо твоя пропозиція ще в силі, то я ризикну!

Занадто голосно крикнула, адже всередині кипіли емоції. Вирували, наче вода в чайнику і терміново шукали вихід. Не було сумнівів, що Алекс обрав мене, а не образ півторарічної давнини. І, якщо так подумати, то розповів мені «про неї», лише щоб забути. Відпустити минуле і впевнено зробити крок у майбутнє.

Алекс повільно посміхнувся і, клянуся, у глибині теплоти його зіниці можна було потонути.

— Чудово, це саме те, що я хотів почути перед завтрашньою планеркою.

Він притиснув мене до себе й обійняв, видихнув від полегшення. А я все продовжувала посміхатися. Може, я сплю і бачу прикольний сон? Тоді, не хочу прокидатися!

— То тепер ти мені можеш сказати, що за сюрприз?

— Скажу лише, що завтра тобі буде про що подумати.

Я кивнула, хоча всередині кричала, що мені вже зараз є про що думати!

***

У студії зранку панувало якесь особливо дивне пожвавлення. Щось точно було не так. І цей «аромат змін» розносився офісом швидше, ніж свіжозварена кава.

Аня присіла поруч і багатозначно поглянула на мене:

— Ну і як минув твій вечір?

Боже, вона натякала, що я вчора скасувала наші посиденьки? Але, як їй розповісти, що я тепер зустрічаюся з Алексом? Це буде... вибух!

У підсумку шикнула на подругу і, випадково махнувши рукою, ледь не перекинула каву на планшет. Боже, Лея, давай, знову почни косячити! Ти тільки-тільки заспокоїлася і привела думки «в робочий вигляд». Я справді майже не лажала і перевіряла свою роботу по кілька разів. Навіть, соромно зізнатися, багато разів бігала по пораду до Михайла.

Оскільки Аня все дивилася на мене з допитливістю, я зробила вигляд, ніби зосереджена на чомусь дуже важливому, але насправді... Уся увага переключилася на Алекса. Я дуже старалася тримати покерфейс, щоб не видати себе, але варто було побачити, як він увійшов до переговорної, і одразу на обличчі розпливлася усмішка.

За Алексом, як тінь, ішов Михайло з тією самою своєю вальяжною ходою, а трохи позаду — Ден. Руки в кишенях штанів, спина рівна, а обличчя — суцільна цегла. Таким тільки горіхи колоти...

— Усім доброго ранку, — почав Алекс і подивився прямо на мене.

Очі блиснули задоволенням, а куточки губ здригнулися. Мені так невчасно згадався наш учорашній поцілунок на прощання біля мого будинку. Присягаюся, було так спекотно, що ще б хвилина і навколо могло спалахнути полум'я!

Відчуваючи, як щоки починають повільно червоніти, спішно опустила погляд у свій планшет. Боже! Дай мені сил не спалитися завчасно!

— Учора ми з Михайлом і Деном обговорили одну важливу річ. Архітектура — це не тільки стіни і перекриття. Це ще й внутрішня атмосфера. Тому відсьогодні наша студія відкриває новий напрямок — дизайн інтер'єрів.

Гул пройшов кімнатою. Думки розділилися: хтось гудів: «нафіг воно треба?», інші перешіптувалися: «нарешті, давно пора!».

А я не розуміла, яку зі сторін мені прийняти. Дизайн... інтер'єрів? Зачекайте-но...

Аня одразу ж нахилилася до мене і щось прошепотіла на вухо, але я не розчула ні слова. Бо в цей момент мій мозок раптом зібрав усі пазли в одну чітку картину. Це і був сюрприз від Алекса!

Серце пропустило удар, а від легкого хвилювання затремтіли коліна.

Я насилу стримала дурну посмішку, але вона все одно розтягнулася ледь не до вух. Та й не хотілося виглядати так, ніби ось-ось підскочу і закричу: «Так! Я хочу, я буду дизайнером!». Занадто хвилююче, до потемніння перед очима. Може, це й не зовсім те, чого я хотіла, але все ж краще, ніж помічник керівника! Я зможу показати свій талант!

Алекс продовжив:

— Ми хочемо дати шанс проявити себе всім, хто відчуває смак до форми, кольору і простору. Хто бачить не тільки планування, а й настрій приміщення.

Я вже дихати боялася, щоб не злякати удачу, яка так раптово звалилася мені на голову.

І тут, звісно, слово взяв Ден. З його вічним тоном типу я тут головний лиходій, і мені це подобається. Він як мачуха в Попелюшці, нахабно втрутився в мої рожеві мрії про кар'єру:

— До речі, — протягнув він, усміхаючись, — нова посада не буде роздаватися, як безкоштовні зразки в торговому центрі. На неї оголошується жорсткий конкурс.

Залом знову пройшов гул. Але тепер практично стовідсотково незадоволений.