Розділ 10

Розділ 10

— Так, вона старається, — я кивнув, але не став брехати, — Тільки іноді лише старання замало. Твоя подруга допускає занадто багато помилок. Я не зможу вічно її прикривати.

Аня гордо підняла підборіддя, немов зібралася захищати честь подруги до останнього:

— Просто вона... Лея... ти навіть не уявляєш, через який складний шлях їй довелося пройти. Вона все ще... звикає і... чорт!..

 Я підняв погляд від екрана. З вічно впевненої в собі, Аня раптом перетворилася на несміливу, полохливу дівчину. І її слова... що вона, чорт забирай, мала на увазі?

Я вже хотів запитати, але Аня раптом замовкла і прикрила рот долонею, ніби зрозуміла, що ляпнула зайвого. Як раптом...

— Ти хоч розумієш, що накоїла?! — крик Дена зі свистом розсік повітря, наче хлист.

Різко підскочив із крісла і помітив, як Аня блідне.

— Це... Денис Юрійович?

Я кивнув, тоді ми одночасно вибігли в коридор.

Картина, яку я побачив, врізалася в мене вантажівкою на повній швидкості.

Ден припер Лею до стіни і кричав на мою помічницю так, що аж стіни тремтіли. А помічниця навіть не сміла брикатися, опустила руки, а голову втиснула в плечі від страху.

— На кого ти працюєш, заразо?! Відповідай негайно! — прокричав їй в обличчя Ден і відчутно струснув за плечі.

— На... на... на... на вас, — несміливо прошепотіла Лея, приятель ще більше озвірів:

— На нас? Ти робиш буквально все, щоб наша студія втратила проєкт!

— Це... просто... помилка. Випадковість, — Лея трохи підвищила голос, але...

— Ні, не помилка! Ти прекрасно знала, що і кому надсилаєш, чорт тебе забирай!

Та що тут відбувається?! Я не міг більше просто стояти і слухати всю цю маячню від Дена. Йому явно пора охолонути.

— Досить! — мене прорвало.

Здалося, що голос вдарив по склу і воно завібрувало. Вони обидва обернулися і на секунду утворилася мовчазна пауза.

— Ден, відійди від неї, — чітко й непохитно.

Друг і не думав відступати:

— Алекс, ти не розумієш! Вона...

Але і я не планував заплющувати очі:

— Я сказав, відійди! — від того, скільки сталі задзвеніло в повітрі, Ден не посмів мені перечити.

З психом відірвав від дівчини руки і повільно відступив. Лея панічно видихнула і стиснулася біля стіни, обійняла себе за плечі. Але вона дивилася на мене і...

Чорт, ці очі. Цей погляд... Він пробрався точнісінько мені в душу і, знайшовши там затишний куточок, тихо зачаївся. Лея тряслася і схлипувала, а всі мої інстинкти раптом прийшли в бойову готовність. Пішов до неї вперед, усупереч здоровому глузду.

— Усе гаразд, — вимовив упевнено і вистрілив у Дена вже не докором, а звинуваченням.

Як би там не було, але застосовувати силу — це неприйнятно!

— Я... це... — Лея збивчиво задихала. — Я не спеціально, справді...

Гадки не мав, що сталося, але вочевидь щось, що вийшло за рамки колишніх негараздів. Напевно, відправила наш проєкт тому, кому не слід було. Тому що вранці я попросив розіслати його корпоративною поштою для фінальної перевірки.

Так, помилка феноменальна, але що мені, чорт забирай, робити? Я розривався між ними і не міг ніяк знайти компроміс.

Зрештою повернувся до Дена.

— Навіть якщо Лея злила наш проєкт завчасно, це не дає тобі право грубо поводитися з нею.

— Це смішно, Алекс. Хто вона тобі?! — нервово виплюнув він. — Новенька з нулем користі, а ти носишся з нею, як із...

— Досить, — обірвав його згубну думку. — Просто заткнися.

Він зло розвів руками і, не кажучи більше нічого, пішов. Аня одразу ж кинулася до подруги. Обійняла її і притиснула до себе так тісно, ніби хотіла сховати всередині себе від проблем.

— Не звертай на нього уваги. Денис Юрійович поціновувач драмитизації. Ніхто не думає насправді, ніби ти зрадник.

Аня відсторонилася і впевненим рухом долоні стерла зі щік подруги сльози.

— Ден, справді, перейшов межу, — підтвердив я, бо окрім слів, більше поки що нічим допомогти не міг.

Підійти й обійняти? А хто я їй? Ніхто... Але чому всередині спалахнув біль від думки, що не можу втішити фізично? Не можна! А ще всередині боровся темний бік, що підштовхував до неправильного рішення. Я буквально відчував, як адреналін вирував у крові й розпалював у мені бажання набити пику приятелеві.

Замість цього, стиснув пальці в кулаки й уточнив:

— З тобою все гаразд?

Лея кивнула, але губи все ще тремтіли, ніби вона ось-ось розреветься.

Ден точно перейшов межу. Але й у мені теж щось перетнуло невидиму межу. Добре це чи погано, я поки не міг дати чітку відповідь.

Лея

Аня щось розповідала, намагалася відволікти, а я... Застрягла в кімнаті й спішно пакувала речі.

— Я їду звідси, — вигучкула голосніше, ніж було потрібно. — З мене досить. Це все. Кінець.

— Ти не винна, що Денис поводиться, як оскаженілий чайник на плиті, — прокричала подруга з кухні.

— Ань, я серйозно! Я вже сто разів думала про це. Просто раніше не було приводу. А тепер є. Навіть кілька!

Я від злості на себе, на боса і на ситуацію загалом жбурнула в сумку ноутбук, але зачепила пальцем зарядку і заплуталася в дротах. От дідько!..

Я хотіла не просто піти зі студії, а втекти з міста. Не знаю, куди. Ну просто... подалі від усього.

Аня зайшла в кімнату з кухлем чаю, притулилася до одвірка і спостерігала, як я гарячково боролася з проводом від зарядки ноута і телефона, намагаючись їх розплутати. Вона не зрозуміла мого завзяття, підняла брову і голосно хмикнула. А я просто трамбувала шмотки з такою швидкістю, ніби за п'ять хвилин піде потяг, що їде точнісінько в моє нормальне життя. І якщо запізнюся на нього, вважай, усе пропало.

— У тебе втеча з в'язниці чи евакуація під час землетрусу?

— Я хочу поїхати, — проте глибоко всередині здригнувся сумнів.