Розділ 7

Розділ 7

Відштовхнув його і вийшов, а він розреготався мені вслід. Я йшов назад до кабінету, почуваючись так, ніби знову втратив надію. І цього разу остаточно.

Але все одно, навіть із негативною відповіддю Ані, у мені не згасла надія. Можливо, я щось не так пояснив? Чи може, до неї не один раз приходили? Ні, тут потрібно розібратися точно! Адже той опис, який я дав... ну, він... занадто узагальнений. Я нервував, як школяр перед дошкою, який не вивчив урок і явно упустив якісь деталі!

Зачинив за собою двері кабінету, скинув піджак на спинку й опустився в шкіряне крісло.

На столі все було як і раніше. Комп, папери, складені в охайну стопку, чашка з кавою, у яку я навіть не пам'ятав, коли востаннє наливав щось свіже.

Відкривши блокнот, дістав той самий листок зі своїм портретом.

Я довго дивився на нього, думав... Уже давненько купив для нього рамку, але досі так і не наважився виставити на огляд. Ніби хотів залишити його тільки для себе.

Прийшов час! Рамку вибрав просту, без химерності, в неї й вставив листок, поставив на стіл перед собою. Втупився в очі намальованої версії себе.

— Ти маєш щасливіший вигляд, ніж я зараз, — вигукнув, спершись ліктями об стіл.

Відтоді як я вперше побачив цей малюнок, здається, минула вічність.

Але я чіплявся за той момент, ніби він був учора.

Так, я вже змирився: найімовірніше, більше не побачу прекрасну незнайомку. Намагався її відпустити, але все одно не здавався.

Іноді, немов ідіот, усе ще заглядав у ту кав'ярню. Спочатку щодня. Потім через день. Зараз тільки раз на тиждень. І щоразу в мені горіла надія. Дурна. Сліпа.

Одного разу, в особливо тихий вечір, я підійшов до офіціанта. Той, на щастя, впізнав мене.

— Пам'ятаєш ту дівчину, яка просила мені дещо передати?

Він задумався, примружився, потім кивнув.

— Ага, сиділа он за тим столиком.

Кивок головою на кутовий біля вікна.

Так, чорт забирай!

— Можеш, якщо раптом вона з'явиться знову, теж передати їй дещо?

Він знизав плечима:

— Зможу.

Я дістав із кишені заздалегідь написане послання. Крім кількох милих рядків у ньому, залишив свої контакти: телефон, мило, соцмережі. Усе, щоб вона могла зв'язатися зі мною будь-яким зручним способом. Була спокуса навіть написати особисту адресу, але... Вірити офіціантові — так собі ідея. Тому обмежився вузькою інформацією.

Хлопчина фиркнув, ніби міг навіть крізь згорнутий папір прочитати моє послання. Взяв, сховав під стійку.

— Не обіцяю. Але якщо вона повернеться, то передам.

Я подякував і вийшов.

І ось тепер сидів у кабінеті, дивився на малюнок, ніби чекав, що він заговорить. Скаже мені: «Гей, романтик, припиняй фантазувати і йди займися справами».

Лея

Нарешті, перев'язки закінчилися і мені зняли бинти. Я одразу ж подивилася на себе в дзеркало. Ну, спробувала. Усе ще не вірилося, що у відображенні — це моє обличчя. Шрами не були аж настільки потворними, але вони були. І вони кричуще кидалися в очі...

Я повільно провела пальцями по щоці, де шкіра здавалася чужою. Шорсткою, грубою, ніби несправжньою. І в якийсь момент мене відпустило.

Ні, легше не стало. Я просто... змирилася. Втомилася стрясати повітря і жаліти себе. Усе одно виходу немає, тож залишалося тільки прийняти себе такою і намагатися якось жити далі. До того ж це ще не фінальний результат. Шкіра все ще заживає і хто знає, раптом обличчя стане... прийнятним.

— Ну і? — Аня сіла на підвіконня, затиснувши в руках банку з напоєм. — Як оцінка себе любомої?

Мене тішило, що вона не говорила зі мною в стилі фальшивої розради, як ті ж сусідки по палаті чи медсестри. Усе це зайвий раз наштовхувало на зневіру. Анюта весь час стібала мене і це підбадьорювало.

Я закотила очі.

— Десь між «піде» і « дякую, що жива».

— Звучить оптимістичніше, ніж учора, — фиркнула вона і ляснула мене по плечу. — Такими темпами, до кінця місяця почнеш посміхатися без нагадувань.

— Якщо не забуду, як це робити, — буркнула я, але куточки губ усе ж таки здригнулися. Зовсім трохи.

Аня помітила, а потім переможно підняла кулак.

— Є контакт!

Ми посміялися. Не голосно. Не істерично. Просто тихо.

— Хочеш прикол? — продовжила вона, бовтаючи ногою в повітрі.

— Валяй.

— Один із босів цікавився нещодавно моєю подругою. Ну, типу не відкрито, але я ж не дурепа.

Я підняла брову:

— Що значить, цікавився?

— Та прийшов такий, сумний весь, і відразу в лоб запитав про подругу. Описав ще її так... дивно загалом, я навіть не зрозуміла, про кого могла йти мова. Ну, не про тебе ж, — і засміялася.

Я знизала плечима:

— Ну, не знаю. Я твоїх босів навіть в обличчя не бачила. І подруг у тебе, до речі, багато. Хіба мало, про кого він міг питати.

— Теж так подумала.

Усе одно він якийсь розгублений був, ніби свою тінь загубив.

Я усміхнулася, але одразу ж відвернулася від вікна й подруги.

На душі стало трохи... тривожно, чи що. Усвідомлювати, що в когось із її оточення намічається романтика, було... нестерпно.

Але вголос я сказала:

— Ань, у мене й так мізки киплять. Не додавай мені цих романтичних саг у стилі «мене шукали, але не знайшли».

— Гаразд-гаразд, заткнулася, — та байдуже смикнула плечем, роблячи ковток із банки. — Просто так, цікавий факт для підтримання бесіди.

— Дякую, енциклопедія. Тепер іди й пошукай мені шоколад. Я хочу щось солодке.

Вона встала, хмикнула:

— Ось вона, стара добра Лея. Піду пошукаю тобі протеїновий батончик.

Коли двері за нею зачинилися, я знову подивилася на своє відображення і спробувала не відвести від себе такий погляд.

***

Я сиділа біля вікна, загорнувшись у лікарняний плед і гріючи руки об пластиковий стаканчик із чаєм. На смак огидний, як вода, розбавлена лимонним соком.