Розділ 4

Розділ 4

Або поштовх, щоб не гальмувати, упущу ж, а потім лікті кусати буду!

Я вибіг із кабінету, мало не знісши двері з петель. І в цей момент — бум. Майже лоб в лоб із Деном, у якого паперовий стаканчик кави в руці з автомата. Кава, звісно, на підлозі. Ден лише дивом вчасно обперся плечем об стіну, інакше б теж валявся на підлозі. Але мені було начхати, час нещадно спливав, і незнайомка могла зникнути будь-якої хвилини.

— Гей! — розгнівано вигукнув друг: — Алекс, ти що, дідько, Флеш? Хоч дивишся, куди пхаєшся?!

Я б утік як той самий Флеш, але друг схопив мене під лікоть, довелося знехотя зізнаватися:

— Вона тут! Там, біля входу! Не заважай!

— А, знову твій фантомний гість із паралельного всесвіту? — Ден розсміявся. — Ти точно каву, а не щось міцніше пив уранці?

— Та пішов ти! — мені його скепсис у печінках сидів.

І в будь-якій іншій ситуації я б промовчав, але не зараз, чорт забирай. Занадто заведений був. Занадто відчайдушний. Занадто схвильований, щоб думати раціонально.

Я вже нісся коридором, як раптом:

— Зачекай! Я з тобою, хоча б заціню твою ілюзію століття!

Ми разом вилетіли на вулицю. Але, чорт забирай, там було порожньо. Нікого, крім пари студентів, що йшли повз, і кур'єра з піцою.

Ден уже іржав на все горло, я ж не стримався:

— Прокляття, — навіть ляснув кулаком по стіні, настільки в мені клекотали ураганні емоції. — Вона була тут. Я клянуся.

Не тому, що наді мною насміхався друг, а тому, що змарнував цінні секунди ще там, у кабінеті, доки сумнівався!

Ден обійшов мене, притулився до стіни й заговорив із цим своїм фірмовим фальшиво-співчутливим тоном:

— Чувак, мені здається, ти трохи того... — навіть пальцем покрутив біля скроні. — Ну, типу, закохатися в незнайомку, переслідувати її тінь, кидатися на вулицю, бо щось примарилося... Ти точно в кабінеті не відкривав алкоголь, поки був сам?

— Серйозно, Дене? — я схрестив руки на грудях і втупився на нього гнівним поглядом.

— Так! Тому що це вже не смішно. У тебе бізнес, зустрічі, угоди. А ти ганяєшся тупо за тінню! Може, все ж таки повернемося до реальності? Ти її бачив, дай бог, один раз і мигцем. Серйозно вважаєш, що навіть якщо зустрінетеся, між вами щось буде? Ти що школярка, яка вперше закохалася в пацана з паралельного класу?

Я промовчав, адже всередині був ураган протиріч. Я ж бачив її. Своїми очима. Не примару! Але вона знову зникла, ніби була моєю дурною фантазією...

Але, водночас, і Ден, чорт забирай, має рацію. Чому я божеволію просто через малюнок? Шукаю ту, яка мене явно не шукає. І навіть якісь плани будую в думках.

Ден поплескав мене по плечу:

— Закохатися в примару — це, звісно, потужно. Але постарайся, будь ласка, не спалити офіс від пристрасті.

Він не вірив мені, пішов усередину, а я залишився стояти. Дивився вдалину, туди, де незнайомка могла повернути за ріг.

Ну, навіть включаючи логіку, я не міг відмовитися від ідеї знайти дівчину. Ну і нехай вона не відчуває до мене жодних почуттів. Не закохалася, як я, ідіот, з першого погляду ще до малюнка. Але хоча б просто побачити її, поговорити. Усвідомити, що я не збожеволів остаточно, чорт забирай!

Усе злився на себе, за те, що не вибіг раніше.

За секунди сумніву.

За те, що знову упустив.

Повернутися в студію і працювати далі? Так би вчинив колишній Алекс. А нинішній, як довбаний Шерлок Холмс, пішов прямісінько до охоронця. Біля студії є камера! І адже з кимось  та дівчина базікала, просто я не побачив, з ким конкретно. Ну і, якщо вже зовсім відверто, хотів для себе переконатися, що не ганявся насправді за «повітрям». Присягаюся, якщо виявиться, що не вона або її навіть і близько не було біля студії, то забуду.

От тільки доля була прихильною до мене! Мало того, що дівчина стояла біля офісу! Жива, з плоті й крові. Так ще й базікала з однією з наших співробітниць, ніби з подругою.

Піднімаючись, я цілеспрямовано йшов до Ганни Воронцової. Нашого незамінного HR маркетолога. Якщо вірити словам охоронця (а я ніколи не сумнівався в ньому), то дівчата — подруги. І моя таємнича, але вже кохана незнайомка їй передала якісь документи.

Я йшов із певною долею хвилювання і відчуття наближення розгадки. Уже подумки потирав ручками, як раптом мене нахабно перехопив Ден і потягнув на важливу зустріч, яка потім переросла в термінове відрядження на три доби. Але, їдучи, я був спокійний. Я знав, що у мене є ниточка. І вже Аня точно нікуди б не поділася. У неї контракт на п'ять років у нашій студії! А пара трійка днів погоди точно не зробить. Якби я тільки знав, що станеться після, послав би і Дена, і інвестора, і відрядження — до дідька.

Лея

Я поправила комір пальта і видихнула, стискаючи паперовий пакет у руках. Просте прохання — привезти документи подрузі. Усього лише швидко забігти, попросити охоронця покликати Аню і вручити їй у руки важливі папірці.

Розтяпа, забула зранку в себе вдома! Як так можна було? І добре, що ми давно обмінялися з подружкою ключами від квартир на крайній випадок, інакше як би вона викрутилася сьогодні?

Щойно я підійшла до будівлі, відчула себе, ніби під прицілом. Не в поганому сенсі. Швидше... ніби хтось дивиться на мене. З цікавістю. Увагою. Занадто довго, щоб списати на випадковість.

Навіть серце в грудях сіпнулося, як тоді, в кав'ярні.

Дурниці, Лея! Я собі це повторювала багато разів. Бо знала, як працює мозок, коли хочеться вірити. Хочеться сподіватися. Особливо, якщо в тебе за плечима історія, яку ти навіть подругам не розповідаєш до кінця.

Думки перервалися, адже Аня вибігла і прямо налетіла на мене:

— Як я рада тебе бачити!

Я одразу ж віддала їй пакет, і ми поспіхом перекинулися незначними фразами. Йдучи, хотіла було озирнутися, просто так, без причини, але в останній момент передумала. Навіщо?