Розділ 15

Розділ 15

— Добрий день, — ввічливий, але крижаний тон Алекса пролетів приміщенням, піднявши за собою гул голосів. — Прошу пробачення за вторгнення, але я б хотів хвилину уваги.

Один із чоловіків піднявся з-за столу, як вжалений. Його обличчя почервоніло, а губи стиснулися в тонку лінію. Товстий, невисокий чоловік із залисиною. Напевно, це і був Стрельцов.

— У нас закрита зустріч. Вийди негайно! Хто тебе, взагалі, впустив?!

Бос усміхнувся конкуренту й озирнувся, зупинив погляд на іншому чоловікові. Той ліниво ковзав по нас очима, ніби очікував феєричного шоу. Алекс заговорив до нього:

— Об'єкт обговорення — це вкрадена інтелектуальна власність. — Алекс спішно витягнув зі своєї сумки робочий планшет, відкрив оригінальний файл. — Подивіться уважно.

Він натиснув кілька кнопок, мабуть, під'єднався по блютузу, і проєкт відобразився на великому екрані.

Став коментувати:

— Багаторівневий скляний атріум, вбудовані системи тіньової фільтрації, бетонно-металевий каркас з унікальними вузловими з'єднаннями. А тепер порівняйте це з файлом, який вам надіслав пан Стрєльцов, — гул голосів став гучнішим, чоловіки почали порівнювати проєкт на екрані та макет у себе на планшетах. — Один в один, правда? Але подивіться в нижній лівий кут. Бачите? Це персональний підпис проектувальника. Він вбудований у кожен аркуш — мікроштрих, який розпізнає тільки наша система.

Бос вивів на екран друге креслення — «вкрадене». І в нижньому лівому кутку промайнула мітка: «О.K_17.03».

У замовника миттєво витягнулося обличчя. Він кинув погляд на Стрельцова, а той виглядав білішим за побілку на стелі.

Алекс продовжив насідати на замовника:

— Крім того, проєкт, надісланий вам — це чернетка. Можливо, він дешевше від нашої оголошеної суми раніше, але в ньому не розраховано навантаження на опорні балки в східному крилі. За розрахунками, при осіданні ґрунту в піковий сезон будівля може обвалитися. Вам потрібен такий ризик?

Звичайно ж, замовник замотав головою, а Стрєльцов у цей момент зашипів, як кіт, відштовхнув стілець і різко вийшов, грюкнувши дверима. Імовірно, йому нічого було відповісти.

Мовчання повисло в повітрі. Я судомно ковтнула, але Алекс стояв спокійно, немов так і має бути. Він знову повернувся до замовника:

— Ми можемо передати вам робочий проєкт сьогодні до кінця дня. З фінальними перевірками та звітами. Усе буде легально, безпечно і красиво.

Кілька секунд мовчання здалися мені вічністю. А потім замовник кивнув.

— Добре, Олександре Романовичу. Все ж я радий, що маю справу саме з вами. Зараз же підпишемо контракт.

Від полегшення я мало не присіла на місці. Як і побоялася, що зомлію, тож сіла на вільний стілець. Алекс щось обговорював із юристами замовника, але я вже нічого не чула — тільки шум крові у вухах і шалене биття серця.

Поки вони обмінювалися рукостисканнями, я все дивилася на боса і ніби не могла ним намилуватися. Розглядала чоловіка, який витягнув мене з найглибшої ями. І посміхнулася, щойно він зловив мій погляд. Я б не змогла описати все, що відчула до нього в цю хвилину. Це... виходило за рамки звичайної вдячності.

Я все ще була на адреналіні, коли ми вийшли з офісу. Коліна тремтіли, ніби я щойно пройшла смугу перешкод. А серце і зовсім стукало через раз.

— Алекс, — почала і ледь не спіткнулася через власні слова, — дякую тобі... я... навіть не знаю, як... віддячити!

Відчайдушно мотала головою, не в силах зв'язати нормальне речення. Від емоцій хотілося або розплакатися, або розсміятися, або, може, міцно обійняти боса, але я обрала стару добру балаканину.

— Ти щойно врятував мене! — адже він напевно і не здогадувався про погрози Дениса Юрійовича. — Це було... до біса круто.

Я засміялася, притиснувши долоні до щік, просто щоб приховати незручність. Напевно, з боку я здавалася тією ще дурепою, але тепер загрози Деспота не мають жодного значення, правда? Ми ж, нібито, і проект повернули, і замовника. Викуси, Деспот!

Поки я кружляла в думках, то не зрозуміла, в який момент сіла в автівку Алекса. Усе сталося на автоматі.

— Куди ми тепер, назад у студію?

— Побачиш, — він загадково посміхнувся, а я... мені було все одно.

Я теревенила про всякі дурниці й так захоплено базікала, що не побачила, як ми під'їхали зовсім не до студії. Але, озирнувшись, усередині розплився легкий шок, а по шкірі пробігли мурашки. О, ні! Тільки не сюди, чорт забирай...

— Почекай... — повільно видихнула, — це ж... ми приїхали... у... кав'ярню?

У ту саму!

Боже, Алекс здогадався? Чи... Просто збіг?

Бос промовчав. Лише припаркувався біля знайомої нам обом кав'ярні й повернувся до мене.

— Ми заслужили на смачну каву.

Я через силу зковтнула і мій крихкий світ раптом похитнувся. А якщо Пашка або інші впізнають мене? Це малоймовірно, але злякалася до чортиків. Тому зробила слабку спробу відступити:

— Може, іншим разом? Уже пізно, та й...

— Уже пізно, щоб розвертатися, — перебив він із солодкою посмішкою, — ми на місці.

Я зітхнула. Теоретично, могла б вискочити, викликати таксі, і драматично втекти, але не зрушила з місця. Та й як би це виглядало з боку? Алекс щойно врятував мою дупу від проблем і, ймовірно, в'язниці, негарно буде ось так тікати без пояснення.

Алекс вийшов з автівки, і я пішла за ним. «Мандариновий ліс» зустрів нас м'яким світлом ламп, оновленою скляною вітриною з випічкою і... все тими ж працівниками.

Я застигла біля входу, не наважувалася входити, а Алекс уже замовив два лате і повернувся до мене:

— Давай присядемо он за той столик.

Іронічно чи ні, але він вказав на той, за яким сиділа колись я. У минулому житті...

Сіла і тільки глибоко вдихнула, щоб хоч якось приручити нервозність, як раптом переді мною виник Паша. Він поставив чашку лате, усміхнувся і... завис. Моргнув, потім ще й ще.  Струснув головою.