Розділ 14

Розділ 14

Лея зосереджено стукала по клавішах ноутбука так відчайдушно швидко, що я не стримався від підколу:

— Друкуєш план втечі з Алькатраса?

На секунду пальчики завмерли, а потім застукали з якоюсь уже несамовитою швидкістю.

— В'язниця давно закрита, — байдуже кинула мені у відповідь. — Будь ласка, Алекс, не відволікай мене, — все, що я отримав за підсумком.

Цей її явний ігнор і очевидна дистанція здавалися... дивними. Та що могло статися всього за одну ніч?

До кінця робочого дня, звісно, Лея і близько не з'являлася біля мого кабінету.

Я зловив себе на думці, що починаю сумувати за вчорашньою Леєю. З нахабним смішком, із блиском в очах і милими підколами.

І якщо я думав, що знову зможу підвести її до будинку, то добряче облажався. Тільки й встиг помітити через скляні двері, як Лея спішно стрибнула в авто подруги.

— Ну, супер, — пробурчав, коли сів у свій джип і з силою вдарив кулаком по керму. — Це вже три нуль на її користь.

Фігня в тому, що ми не грали в жодні ігри. І я почав підозрювати, що без сторонньої допомоги тут точно не обійшлося.

Лея

— Мені здається, чи ти сьогодні якась... — Аня постукала пальчиками по керму, поки чекала на світлофорі, — перелякана?

Подруга кинула на мене короткий погляд, але, чорт забирай! Вона розкусила мене занадто легко. Але що мені сказати їй?

Я все ще сама не знала, як поводитися далі і що робити. Учора був такий дивовижний вечір у компанії Алекса з крихітною надією на щось більше, ніж просто бос-підлегла. А вранці... вранці моя карета перетворилася на гнилий гарбуз.

— Та я по вуха в роботі, — відмахнулася від підозр подруги і пораділа, що ми під'їхали до мого будинку.

Уже у квартирі, залишившись наодинці зі своїми думками і страхами, сіла на диван. Гріючи руки об чашку чаю, з похмурістю згадала раптову ранкову розмову.

Я йшла на роботу в піднесеному настрої й млосному очікуванні, аж раптом мене просто біля входу в студію спіймав Денис Юрійович.

— За мною, жваво.

Це був тон, якому не можна відмовляти. Йшла за чоловіком, як на розстріл і, коли за мною з гучним стуком зачинилися двері, здригнулася.

Ден сів на шкіряне крісло, зчепив пальці в замок і влаштував їх на столі. Його зосереджений і пильний погляд ковзнув по мені з огидою, ніби я пил в охайному кабінеті.

Я стояла, стиснувши пальці до побіління, і намагалася не дивитися в його згубні очі. Від них віяло холодом і байдужістю.

Ден раптом нахилився вперед, і я мимоволі підняла на нього очі. Його погляд пропікав мене наскрізь, і я майже фізично відчула, як мій настрій скручується в щільний, пульсуючий клубок тривоги десь під ребрами. Нічого доброго від чоловіка очікувати не слід було...

— Ти ще не забула, що накоїла цього тижня?

— Що? — перепитала і помітила, як Денис Юрійович зло звузив очі.

Присягаюся, я і б себе забула, і матір рідну, бо... у кабінеті гостро не вистачало кисню.

 — Ти злила проект конкурентам, — його голос прозвучав підозріло тихо.

— Я цього не... робила, — відповіла не так упевнено, як хотілося б, голос здригнувся наприкінці.

— Не прикидайся дурепою. — Він ударив пальцем по столу. — Ти відправила макет і всі оригінали на мило Стрілецького, з яким наша студія воює ще з початку заснування.

І начебто я не винна, але й виправдання придумати ось так швидко не змогла. Моя помилка хоча б у тому, що не помітила одразу підступ. Пізніше я знову переглянула адреси і зрозуміла, що адреса пошти конкурента була в стилі чітко підібраних адрес співробітників, хто завгодно б не помітив одразу. Просто запитання: а що його електронка робить у збережених нашої бази?! Чому вона там? Я ж не дурна і не хвора на всю голову, з повітря не могла взяти адресу пошти, яку навіть не знала.

— Це... помилка, я... — почала, але він різко встав, через що крісло злегка відкотилося назад.

— Помилка? Та таких помилок не роблять навіть студенти на першому курсі, — голос задзвенів сталлю. — Це був ключовий проєкт! Із замовником, над яким ми билися півроку! А тепер він уже завтра буде підписувати договір зі студією Стрілецького. Збіг? Чи ти просто ідіотка, яка занадто зайнята фліртом із шефом, щоб звіритися з адресатом листа?

— Та що ви таке говорите! — ось тепер я підвищила голос, бо закипіла всередині, як масло в автівці. — Я ні з ким не... — Деспот навіть слухати мене не став:

— Або я здаю тебе поліції за розголошення конфіденційної інформації, або... — він зробив паузу, і по обличчю розпливлася мерзенна усмішка, від якої мене пересмикнуло, — ти звільняєшся за власним бажанням. Без скандалу і зайвого галасу.

Я тільки здивовано моргнула, вважаючи, що мені почулося. Але на обличчі Деспота не здригнувся жоден мускул. Він реально... здасть мене поліції? Ні, стривайте-но! Тут потрібно розібратися!

— Я не розумію, як та адреса опинилася в базі системи! Але вона там уже була! — спробувала виправдатися.

Голос тремтів, але в грудях уже щось піднімалося. Не страх. Щось інше. Гаряче. Яскравіше. Протест і бажання захистити себе за будь-яку ціну.

— Хочеш зіграти в наївну дівчинку? — Він усміхнувся, обійшов стіл і став так близько, що мені захотілося відсахнутися, але я залишилася на місці. — Ну-ну. Тільки знай: інтрижка з босом тебе не врятує. У нашій студії заборона на стосунки між співробітниками.

Я вдихнула і видихнула. Повільно, запобігаючи нервовому зриву. А потім гордо підняла голову.

— Алекс мене не звільнить.

Я говорила настільки впевнено, що сама ледь не повірила, ніби в мене за спиною армія, готова в будь-яку хвилину кинутися в бій із Деспотом.

Ден скривив губи в оскалі.

— Ось і все. Зізналася. Значить, ти все ж розраховуєш вилізти за рахунок постільних бонусів? Розумно. Тільки за таке я особисто зможу викинути тебе геть зі студії.