Розділ 13

Розділ 13

Алекс

Вечір, практично ніч, усі вже звалили по домівках, навіть Ден здався раніше, ніж зазвичай, а я все сиджу, втупившись в екран, ніби він сам доробить за мене решту роботи.

Напевно, я просто не розумію, що зі мною.  Якого біса накричав на Лею, ніби вона поцупила мій ноут із важливою інфою і продала на барахолці? Я ж зазвичай стриманий, а тут...

І добре було б, якби вона насправді байдикувала або ще гірше. Ну, профукала зведення, гаразд, із ким не буває, але я завівся, як старий довбаний трактор. Чому? Може, причина всьому Ден з його тупими запитаннями раніше?

Знову згадую всю нашу нещодавню розмову з ним « по душах» про Лею та її косяки.

Одразу злюся до крайньої точки кипіння. Гніваюся, бо... має рацію, негідник. Лея, справді, зачіпає деякі струни в моїй душі, а я й гадки не маю, що з цим робити. І чи варто щось робити?

Може, лаючи Лею, я насправді лютував на себе? Але, згадуючи, як кричав і що... зітхаю.

— Прекрасно, Алекс, ти бос року, реально.

Я закрив ноут, потер скроні і глибоко видихнув. Досить, час додому. Хоча б спробую виспатися, а вранці... ну, якось розрулю.

У коридорі на автопілоті йду до ліфта, проходжу повз загальний офіс і різко зупиняюся.

Глюк? Але, протерши очі, все ще бачу Лею за її робочим місцем. Втупилася в ноут і навіть не помітила, що я вийшов.

Серйозно? Десята вечора! Вона що, покарала себе понаднормовою роботою?

Підкрадаюся ближче, стукаю пальцями по столу, і помічниця підкидає голову.

— Ти що, до ранку вирішила тут залишитися?

— Просто доробляю термінову роботу, — знизує плечима.

А в очах горить стільки впертості, що давлюся повітрям. Але втомлений і трохи блідий вигляд ніякою завзятістю не приховати.

Яка, до біса, робота? І одразу ж подумки даю собі стусана під зад. Довбаний Ден і терміновий дзвінок із тим інвестором! Що за фактом: тип усе одно злився, а я ні за що накричав на помічницю. Не потрібне було мені те зведення насправді, але Ден наполіг, щоб під час переговорів усе було чітко, чорт забирай. Щоб жодна клята деталь не вислизнула. 

— Давай, вимикай ноут і збирайся додому.

Вона вперто знову втупилася в екран, але пробурмотіла:

— Зараз, п'ять хвилин.

Не витримую, з психом перед обличчям Леї закриваю кришку і трохи підвищую голос:

— Роботу закінчено. Ходімо, я тебе підкину до дому.

Вона розгублено моргнула, ніби не очікувала від мене цієї опції. Сам від себе в шоці. Але, метро скоро закриється і фіг знає, чи приїде таксі. Ну а мені, ніби як, не складно.

Спускаємося разом у ліфті, але мовчимо. Начебто звичайна тиша, але... Щось ніжне майорить у повітрі. Чи це мені здається?

У автівці теж мовчимо хвилин п'ять. А потім я раптом ловлю себе на думці, що приїлася тиша. Особливо поруч із Леєю.

— Слухай, щодо сьогоднішнього. Вибач, я був неправий.

— Усе гаразд, сама винна, — відмахнулася зі зітханням.

— Але все ж таки я перегнув.

Вона посміхається і мені на мить здається, що я близький до якоїсь розгадки, але...

Поки стоїмо на світлофорі, вдивляюся в дівчину і примружуюся на секунду. Лея реально виглядає знайомо. Є в ній щось, відчуття легкого дежавю. Але нав'язливого, на рівні сверблячки, що бісить.

У цей момент вона теж дивиться прямо мені в очі, навіть нахиляється ближче, що я відчуваю її дихання, запах шампуню з нотками мандарина (чому саме мандарина, чорт забирай?). Якось ми... надто близько, практично ловлю тремтяче дихання на губах. Слідуючи невідомому пориву, що вибухає в грудях феєрверком, розриваю ту крихітну дистанцію і майже притискаюся до губ...

БІП-БІІІІП!!!

Якийсь придурок ззаду сигналить, щоб йому всратися на місці! Здається, загорівся злений і водієві вже неймється.

Я здригаюся, але відсуваюся, а Лея різко відкидається на сидінні й починає сміятися. Спочатку стримано, потім у голос. Практично на межі істерики. А я не знаю, що тут сказати. Бо й гадки не маю, які думки зараз у голові в дівчини. Свої б спочатку зрозуміти...

Вирішую перевести ситуацію в жарт:

— Ну, здається, водій позаду нас на «бесі» проти нічної романтики, — видихаю з кривою посмішкою, щоб розрядити обстановку.

— Схоже на те, — погоджується вона, а я відчуваю, як серце все ще голосно барабанить у грудях.

З відчайдушним завзяттям і ноткою розчарування через незавершену сцену між мною і Леєю.

І з гіркотою розумію: мені начхати на косяки дівчини, хай хоч сто разів загубить і файл, і блокнот. Плювати на Дена з його недоречними моралями. Мені просто... подобається Лея. Ну, тьохкає щось, коли вона поруч. І, чорт забирай, мені її не вистачає, навіть коли сидить за півметра від мене. Занадто далеко!

Коли зрозумів, що звернув на вулицю будинку Леї, мимоволі зменшив швидкість. Ніби хотів максимально подовжити час із нею наодинці.

— Ось цей під'їзд, — вказала вона і мені довелося зупинитися.

Лея не вискочила тієї ж секунди. Але й нічого не вимовила.

Просто нервово кусала губу, ніби вирішувала, говорити щось чи мовчки звалити в під'їзд.

— Що ж, — я вперся рукою в кермо, — з тебе вечеря за моральну шкоду.

Лея насупилася, а потім видала з кривою усмішкою:

— Ага, а з тебе торт за психологічну травму, — не припиняла посміхатися, — я, взагалі-то, ледве інфаркт не отримала, коли ти вилетів із кабінету з очима, як у сови.

— Пробач, пробач, — підняв руки, ніби здавався, — Я був тимчасово неадекватний. Іноді я... трошки заганяюся.

— Іноді? Мені вже варто злякатися заздалегідь?

— Ну, що ти. Зазвичай я дуже милий.

Вона розсміялася і звук приємною мелодією розлився салоном. Цей сміх, короткий і теплий, влучив стрілою просто в сонячне сплетіння, що аж дихати стало важче.

Жарти жартами, але в мені реально спалахнуло яскраве бажання запросити Лею на вечерю в ресторан. А там будь що буде.