Розділ 11

Розділ 11

Ми обидві розсміялися. Я плюнула на ідею й далі збирати валізу. Умилася і знову, побачивши своє відображення в дзеркалі, здригнулася.

— Коли я до тебе звикну? — запитала у свого відображення, після чого повернулася до подруги.

Вона вже ввімкнула сльозливу дораму, а я сіла разом із нею на дивані. Мила сцена з серіалу залишилася розмитою, адже ні я, ні Аня, не хотіли вникати в суть сюжету.

Тим паче, що подругу потягнуло на одкровення:

— Якщо чесно, то Ден занадто твердий на думці. Я знаю історію студії, спочатку Олександр і Михайло були її засновниками, вони прийшли з ідеєю і величезними можливостями, але без грошей. Зате з креативним підходом і талантом. А Денис пізніше увійшов у бізнес із грошима. Спочатку він був лише інвестором, а незабаром став і партнером. Взявся за всю фінансову складову студії. Він хитрий маніпулятор, Ден мені ніколи не подобався, і я завжди намагалася триматися від нього подалі. Часом здається, ніби він навмисно керує Алексом, як власною маріонеткою. Але, це лише моя думка, я можу помилятися. На щастя, я в підпорядкуванні Алекса і Михайла, а з Денисом перетинаюся хіба що на планових зустрічах.

Але що мені давало її одкровення? Варто було зізнатися самій собі, що за тиждень роботи я багато налажала. І як довго Алекс закриватиме на це очі? Будь-якому терпінню рано чи пізно прийде кінець.

***

Уранці моя рішучість не випарувалася. Я стояла біля кабінету Алекса хвилин п'ять не тому, що боялася увійти. Просто... не хотіла бачити розчарування в його очах.

Але тягнути більше нікуди. Заява на звільнення вже в моїх руках, злегка пом'ята в куточку, адже я тричі ледь не зім'яла її від сумнівів.

Постукала.

— Заходь.

Голос боса був спокійним, і я увійшла.

— Лея? — він здивовано підняв брови. — Є питання?

— Не зовсім, — зробила крок ближче і простягнула йому заяву. — Я прийшла... ось.

Він мовчки взяв аркуш, пробігся по ньому очима. Завис. Але коли підняв знову на мене погляд... Боже... у мене затряслися коліна. Теплота в пересмішку з німим запитанням ледь не збила мене з ніг.

— Це через Дена? — уточнив із крижаним спокоєм, але в очах здійнявся шторм.

— Не зовсім. Я просто... не справляюся. Переоцінила свої можливості, мені шкода.

Він відкинувся в кріслі, похитав головою і повільно, наче боявся злякати, вимовив:

— Хочеш відкрию одну велику і страшну таємницю?

— Хм... ну... напевно?

До чого це все?

— Коли до мене влаштовувалася попередня помічниця, у неї навіть резюме не було. Вона просто побачила пост про вакансію і прийшла. Не записалася, а тупо прослизнула через адміністратора внизу і знайшла мій кабінет. Без досвіду роботи, адже тільки-тільки закінчила коледж, але завзяття й ентузіазму виявилося стільки, що в мене не повернувся язик відмовити їй. Чесно, Лея, у неї теж не виходило. Часто плуталася, припускалася грубих помилок у документах. Але минуло небагато часу, і помилок стало менше, а косяки вже не критично кидалися в очі. А незабаром і зовсім вона вже була, ніби на своєму місці. Тож не варто завчасно опускати руку. Лея, повір, ти саме та, яка потрібна мені.

Здається, я почервоніла, адже щоки раптово спалахнули від жару. Ця його остання фраза... чому так двозначно прозвучала?!

— Дякую за одкровення. Але я справді відчуваю, що не на своєму місці. Немов усім тільки заважаю.

— Ну що за дурниці? — Він тепло посміхнувся. — Давай відкрито: я не хочу, щоб ти йшла.

Ну що ж... Ось тепер я відчула, що навіть вуха горіли від збентеження. Та як можна спокійно звільнитися, якщо бос настільки милий?

— Але я справді... я... просто...

А ось чіткої відповіді не знайшлося. Втекти просто зараз здавалося гарним виходом. Я різко повернулася, щоб піти, і... чорт би побрав мою незграбність! Випадково зачепила ліктем рамку, що стояла на краю столу. Вона впала на підлогу і дзвінкий звук від розбитого скла розрізав тишу. Алекс миттєво схопився з крісла, нагнувся. Я теж опустилася і наші пальці абсолютно випадково стикнулися на гладкому склі.

Тепло. Гаряче. З іскрою, що сколихнула все тіло. Воно здригнулося, ніби мене струмом вдарило.

Але це було ніщо порівняно з тим, що я побачила.

Це... цього... не може бути!

У рамці був портрет Алекса. Але це... мій малюнок! Я намалювала його поспіхом за десять хвилин, тримаючи олівець у руці, яка тряслася від хвилювання. Мій унікальний стиль і малесенький, ледь помітний підпис внизу біля плеча. Якщо не знати, що це, то можна й не помітити.

Я важко ковтнула і відчула, як від нестачі кисню горять легені. Очманіти можна!

— Цей... малюнок... — я надто нервувала і не могла знайти в собі сили продовжити.

Очі вже поступово заповнювалися непролитими очима, але Алекс не глянув на мене. Уся його увага зупинилася на портреті. Заговорив із придихом:

— Його намалювала дівчина, яку я досі не можу забути. — Він зітхнув, але не став вдаватися до подробиць, промовив лише з невагомим смутком: — Я б хотів знайти її, але минуло занадто багато часу. Це більше неможливо.

Світ навколо мене закрутився, як на каруселях, довелося обпертися долонею об край столу.

Я невідривно дивилася на Алекса, з сумішшю шоку і тяжкого хвилювання в грудях, а він... не впізнавав мене. Та й не дивно, адже я вже не та Лея, якою була півтора року тому.

Він витягнув малюнок із зіпсованої рамки і поклав на стіл. Обережно. Дбайливо. Навіть струсив із нього дрібні осколки. І це... ледь не розбило мені серце. Емоції били фонтаном усередині, я все ще не розуміла, чи не сплю?

Виявляється, Алекс і був тим чоловіком, про якого я марила до жахливої аварії! Як я могла його забути?!

— Вибач... — піднялася, але коліна підкошувалися через сум'яття всередині мене.

Так багато всього хотілося сказати, але слова міцно застрягли, як кістка в горлі.