Розділ 5

Розділ 5

Вереск шин, світло фар і неприємний скрип металу... Він безжально вдарив по вухах: страшно, гулко і до мурашок огидно. Повітря в салоні практично одразу наповнилося запахом гару, бензину і... болю.

Я відчула різкий удар у бік авто, немов гігантська рука ззовні жбурнула нашу автівку. Мене притиснуло до дверей, ремінь встромився в тіло, і все навколо закрутилося... Світ став чорно-червоним калейдоскопом.

Думки не встигали за тілом. Я хотіла крикнути, але з горла вирвався тільки здавлений хрип.

Полетіли осколки, а у вухах не припинявся гул... Автівка завалилася набік і, нарешті, припинила рух. Я намагалася ворушитися: руки не слухалися, а ноги не відчувалися зовсім. Лише біль у боці протверезив розум — гарячий, пекучий, живий. Я жива... здається...

Що відбувається? Де я? Це сон?

Я відчула, як щось гаряче стікає по лобі, але очі застеляла пелена. Знову з відчайдушним завзяттям спробувала поворухнутися — не змогла. Тіло ніби й не моє було зовсім — боліло, палило, пекло, немов мене помістили в розпечену духовку...

Десь далеко чулися крики людей, але здавалося, ніби крізь дуже щільну вату у вухах. З губ, хоча я дуже старалася, зривалися тільки схлипи. Навіть не плач, просто... тихі й жалюгідні стогони...

Авто весь цей час скрипіло, наче його стискали в кулак, а я не знала, не розуміла, чи кричу, чи хриплю, чи тільки думаю, що кричу. Усе змішалося в одну нерозбірливу пляму...

Я не хочу вмирати. Я... я тільки почала жити!

І тоді немов вимикач клацнув. Біль заповнив собою абсолютно все, кожну клітинку, кісточку і затопив із головою, як океан. Останнім, що я відчула, — був відчай. Крижаний і липкий. Наче все всередині обірвалося.

Потім настала темрява. Без звуків. Без думок. Тільки порожнеча.

***

Я лежала на ліжку, закутана в білосніжні простирадла, які чомусь здавалися важчими за свинець. Повітря в палаті відчувалося незвичним — стерильним, холодним і чужим.

Біль відступав, але залишав після себе дивний післясмак. Не як після застуди чи перелому. Глибший, ніби я могла відчути себе зсередини...

Поруч хтось зашумів і скрипнув стілець по підлозі. Я повернула голову наскільки дозволяла туга пов'язка на шиї й побачила подругу. Ганну. Ту єдину, яка завжди витягала мене на каву, в кіно або нічні прогулянки містом. Смішна, навіжена, вічна оптимістка. Приколістка.

І зараз вона сиділа, натягнуто посміхаючись, з таким виглядом, немов боролася зі сльозами.

— Ну що, спляча красуне, — навмисно бадьоро прощебетала вона, ворушачи пакетом із фруктами на колінах. — Прокинулася нарешті. Я вже думала, ти закосплеїш Сплячу красуню і будеш спати, аж поки тебе не поцілує принц!

Це було... майже мило. Майже до невагомої усмішки на моєму травмованому обличчі. Я відчувала, що м'язи, здається, рухалися, але через пекельний біль. Сьогодні був перший день, як мене перевели з реанімації в палату. І перший нормальний раз, коли могла поговорити напряму з подругою, навіть помацати її. Але скільки реально часу минуло? Яке сьогодні число? Здавалося, я тупо випала з реальності і жила у вигаданому паралельному світі.

Я знову спробувала посміхнутися. Чесно. Але м'язи на обличчі, все ж таки, не слухалися. Або... їх більше не було там, де я звикла їх відчувати.

Десь у глибині грудей щось болісно скрутилося від думки, що як раніше більше не буде...

— Як ти почуваєшся? — Аня нахилилася до мене ближче, ніби хотіла думки прочитати.

Я знизала плечем. Обережно. Боязко.

— Нормально, — прохрипіла у відповідь.

Голос звучав так, ніби його прогнали через програму спотворення і на мить в очах Ані щось здригнулося. Секунда і подруга знову натягнула маску веселощів.

— От і чудово! — Вона потрясла в повітрі пакетом із фруктами. — Дивись, що я тобі принесла.

Я слабко усміхнулася. Чи мені здалося? Усе здавалося зараз злегка розмитим. Наче між мною і реальністю стояло каламутне скло.

— Скільки я... — сковтнула, — була у відключці?

Аня зам'ялася, усмішка миттю сповзла з обличчя.

— Кілька тижнів. Були складні операції, Леюш. Багато всього. Але ти молодець. Ти сильна. Ти впоралася. Ти вижила!

В її очах заблищали сльози, а я... відвела погляд до стелі. До цих стерильних ламп, що безжально б'ють по очах.

Впоралася? Із чим? І якою ціною? Моє обличчя... На ньому, взагалі, хоч сантиметр живої шкіри залишився?!

— Усе буде добре, — видихнула Аня і взялася за мою долоню.

Обережно. Майже невагомо, бо й на ній, чорт забирай, були опіки...

 — Я з тобою. Ми впораємося.

Звісно, я знала, що подруга не кине мене. На відміну від сім'ї... Де мати, вітчим? Вони, взагалі, навідувалися до мене? Провідали хоч раз? Бо від медсестер у реанімації я чула лише, що до мене приходила тільки Анюта. Як і заплатила за ліки, операції. Я була перед нею тепер у неоплатному боргу.

— Дякую, — прошепотіла, намагаючись ховати глибоко всередині себе біль.

Не фізичний. Його заглушали сильні знеболювальні. Моральний. Він роз'їдав мене кислотою зсередини...

Більше я нічого не хотіла говорити. Та й сил не було.

Аня розповідала щось іще про свою роботу, про смішного лікаря з зализаною зачіскою, що підкочував до неї у відділенні реанімації. Про мою сусідку по палаті, яка з ентузіазмом вірить у гороскопи та інші дурниці.

А я слухала абияк. Немов десь під водою. Адже єдине, що крутилося в голові й думках, був страшний, безжалісний відчай. Так, я вижила. Я жива, але... Обличчя знівечене через опіки. Парадокс, воно постраждало сильніше, ніж тіло. Усе це я почула від лікаря ще в реанімації.

Так, було безліч й інших травм: перелом кількох ребер, розрив селезінки, забої, осколкові поранення. Перелом руки і ноги, струс, але...

Це все з часом загоїться, а ось моє обличчя...

Аня базікала без перерви, немов намагалася закрити своїм голосом зяючу дірку в моїй душі. І, дивним чином, у якийсь момент це працювало.