Розділ 1 ч. 1

Розділ 1

Лея

Десь у центрі міста, сховане між книжковим і пекарнею, затишно влаштувалося невеличке кафе з теплим світлом, що лилося назовні крізь вікна, наче домашнє вогнище в морозний вечір. Із химерною назвою - «Мандариновий ліс». Пахло тут свіжозвареною кавою, апельсиновою цедрою та корицею.

За звичкою я сіла за кутовим столиком із видом на вхід. Оскільки трохи запізнилася, на мене чекала чашка капучино, в якому пінка вже почала осідати.

Я приходила сюди щовечора протягом року. Мене тут знали і чекали, як рідну. У кав'ярні було спокійно. Тут не питали, чого ти домігся в житті або чому знову в одному й тому ж одязі. Тут просто варили хорошу каву.

Здавалося б, нічого незвичайного: вечір, втомлені люди після довгого робочого дня, схвильовані студенти і просто закохані парочки. Мені подобалося спостерігати, ловити емоції людей і переносити їх на папір. Але малювала я вибірково і лише за покликом серця.

Цього дня мій звичний, похмурий світ похитнувся, щойно в двері кав'ярні увійшов він.

Високий. Стильний. У пальто кольору нічного неба. Обличчя зосереджене, але не відсторонене - нібито слухав музику через навушники і не пропускав звуки зовнішнього світу. Він не дивився на всі боки, лише коротко кивнув баристі й замовив еспресо.

Я побачила його і світ завмер, ніби хтось натиснув на паузу. Просто тиша всередині і гучний стукіт мого серця, що лунає у вухах, як бас у навушниках на повній гучності.

Він увійшов у нашу затишну, злегка запорошену кав'ярню, ніби переплутав її з дорогим бізнес-лаунжем у центрі міста. У ньому не було нічого показного, але водночас кричало: «Я знаю собі ціну». І це зводило з розуму.

Я не могла відвести очей. Ні на секунду. Наче він був не людиною, а картиною - тією самою, перед якою стоїш у музеї, забувши дихати. Він точно не з тих, хто приходить сюди за капучино і кексом. Він був як випадковий сон, який несподівано став реальністю.

І раптом... він повернувся.

Наші погляди зустрілися. Мигцем,

але цього виявилося достатньо, щоб у мене підкосилися коліна - хоча я й сиділа.

Від тоді й зрозуміла: я відчайдушно, до свербежу по шкірі захотіла його намалювати. Не підійти. Не познайомитися. Просто намалювати. Немов потрібно було встигнути зловити цей момент, інакше він зникне. Спливе, як ранковий сон, щойно розплющиш очі.

В обличчі чоловіка було щось до болю знайоме. Наче я бачила його колись. Може, уві сні. Може, в іншому житті. Вилиці, погляд, легкий вигин губ - він не усміхався, але я чітко розуміла: коли він усміхається, це щось справжнє. Не маска, не ввічливість. А тепло. Глибоке, рідкісне.

Я намацала блокнот, ледь розуміючи, що роблю. Олівець сам затанцював на папері, ніби руки знали, що малювати, без команди від голови. Я вловлювала кожну рису, немов змальовувала когось дуже близького. Це було... дивно легко. Майже лякаюче.

І тут він знову подивився в мій бік.

Не прямо. Ковзнув поглядом, але мені цього вистачило, я ніби захлинулася повітрям. Усе навколо стало тихим і розмитим, як у кіношних сценах про кохання з першого погляду.

- Тільки б не пішов раніше, - прошепотіла собі під ніс і прискорилася.

Чоловік пив швидко, і я розуміла, що могла проґавити його. А чи зустріну потім знову?

За п'ять хвилин я встигла вловити найважливіше. Його очі. Його силует. Як пальці торкаються чашки, як він трохи схиляє голову, ніби кружляючи в думках.

Чоловік явно знову відчув погляд. Він підняв очі й зустрівся з моїми. І цього разу наші погляди затрималися довше. Достатньо для того, щоб серце здригнулося і стукнуло так відчайдушно голосно, що зашуміло у вухах.

Дихання збилося, і я моментально опустила голову. Вчасно, бо щоки спалахнули від незручності. Я все продовжувала малювати, поки, нарешті, не поставила на ньому останній штрих. Дбайливо піднявши блокнот, оглянула малюнок критичним поглядом і одразу знайшла багато недоліків. Але, намальований поспіхом і тремтячою рукою, - він здавався ідеальним. Я зробила акцент на очі, і вони вражали глибиною, з нальотом втоми та легкою задумливістю.

Зазвичай, малюючи відвідувачів або випадкових перехожих, я завжди залишала малюнки собі, для портфоліо, але не сьогодні...

Я бачила, що вклала в портрет душу і навіть саму себе, показуючи свій унікальний стиль, але однаково вирішила віддати малюнок чоловікові.

Я все тримала аркуш із блокнота тремтячими пальцями, ніби збиралася видавати на суд щось надто особисте, майже інтимне. Справді, хотіла віддати малюнок сама, але... завмерла. Приклеїлася до стільця через невпевненість у собі.

Вагалася надто довго, а чоловік ніби спеціально тільки на мене й чекав, не йшов із кав'ярні. Усе сидів, водив пальцем по давно порожній чашці й кружляв десь у своїх думках.

Здавалося, момент підвернувся ідеальним. Просто підійти і вручити листок. Я так і зробила: впевнено встала, зробила кілька кроків, але в останню мить згорнула прямо до добре знайомого мені хлопчини-офіціанта.

Внутрішнє тремтіння тільки посилилося і, коли я віддавала листок, рука з ним знову здригнулася.

- Будь ласка, віддай он тому чоловікові, - обережним кивком голови вказала для Пашки напрямок.

І одразу вловила хитрий погляд темноволосого хлопчини. Він усміхнувся, тоді я поспіхом затрясла перед його обличчям долонями:

- Не кажи, що це я намалювала, - зніяковіло пропищала, а він хмикнув:

- Тю, - знизав плечима і забрав листок, - боягузка.