Той сум зникне.

 Галявина біля замку зникла, вона оминула пітьму. Марево, як і сумніви все не припинялися. Від своєї бездіяльності, тінь опустила руки.

 Дівчина перестала розмовляти та метушитися.

 "Ласкава.. неначе та принцеса"

Він лагідно, якось улестливо посміхнувся. Він ще не скінчив своїх спостережень, схоже на те, що вампір сумнівався. Вирогідно вона була спантеличина та трохи налякана, адже замок вже за декілька кроків... і цей замок неабияк непокоїв.

 Замок був величним і старим. Замок був справді величезним, темним, а сбоку на окремій ділянці була напів-зруйнована домівка для гостей або може для якогось власника ?

 Важко було сказати, скільки тут було трав. Були чутки, що тут якісь напади. Так, вона про це чула, але через постійні великі війни люди зникали. Запасів не було, як і маєтків, де хоч хтось би жив. Напевно, саме це навіяло страх та беззахисність. Тіло її погойднулося й вона зістрибнула зі старих укріплень. Місяць осяяв її кучері, безмежно великі очі дивилися угору. 

Хоча правда була іншою.

 Чоловік відчував, він вбачав в тих людях їх сором та дикий страх, а тоді все скінчилося. Їхні сердця так калатали та водночас, вони навіть не встигли...Вони не кричали.

 "Не хвилюйся дівчино, це не через тебе вони загинули."

 Його накрила якась жага, але убивати він її не поспішав. Занепащений замок здається, відчував ту порожнечу та прогляту непевність. Прикра та така довга байдужість. Пройшли вже сотні років, але наш апатичний персонаж відчував лише холод. По його очам було видно, як він все ще жахався того сонця. Такого далекого та яскравого.

 Так, вони не кричали. Кричав він.

 Чомусь плащ та сюртук сдавили його тіло, він відхилився у тінь.

 Від темного важкого одягу легені все сдавлювало, на нього дійсно щось тиснуло. Щось заважало.

 "Випити, хочеться чогось ковтнути."

 У душі було дике руйнування.

 А дівочий силуєт, здається вже не так сильно відчував ту непевність, вона по кроку рухалася. Намагаючись знову оминути галявину. То тут, то там.

 З усіх сил вона намагался триматися подалі від замку. Він був оповит злом та пітьмою... Або так лише здавалося?

 Крокуй до мене і весь той сум розсіється, він зникне з плином часу.

 Лише коли твої руки торкнуться старої, напів-спаленої хвіртки..

 Давай дівчино, давай.