40. Треба поговорити!

Якщо чесно, то мені теж зараз нікого не хотілося бачити. Мабуть, так само, як і Владі. Тому після пар я пішла просто прогулятися осінніми вулицями. На щастя, день був сонячний і теплий. Вже невдовзі зима, потім сесія і канікули. Тому зараз головним було вчасно поздавати усі практичні, курсові, отримати заліки. Звісно, після нашої з Маркіяном зйомки мені дуже хотілося рухатися у цьому напрямку, бо я зрозуміла, наскільки мені сподобався цей формат. Звісно, ресторанна зйомка це не вершина мрій, але на цьому можна гарно набити руку та заробити. А там вже рухатися далі у тому напрямку, який мені цікавий. 

А цікаво мені, якщо відверто, те саме, що й Маркіяну. Я б теж хотіла подорожувати світом і фотографувати. Але раніше така ідея мені здавалася нездійсненою. До тих пір, поки я не зустріла людину, яка це все втілила в життя. І ця людина, ось вона, реальна і ходить тими самими коридорами універу, що й я. Тож, все можливо, виявляється. 

Я йшла вулицею, дивилася на вітрини магазинів, людей і ловила себе на думці, що вже прикидую, як би було найкраще все це зняти, який обрати ракурс, що зафіксувати в фокусі, а що розмити... В мене всередині вже прокинувся мисливський азарт, що піднімав настрій. 

Поступово формувалася впевненість, що я рухаюся в правильному напрямку. І навіть без Маркіяна і його настанов, як вчителя, я все одне буду займатися фотографією. Знайомство з ним дало мені змогу повірити у власні мрії і здібності. 

Тому, як би все не було погано у стосунках, я отримала набагато більше, ніж могло б бути. І вже за це я була йому вдячна. Поступово злість і розчарування відходили на задній план, даючи мені змогу мислити тверезо і впевнено. І навіть будувати плани на майбутнє, ще крихкі, але такі бажані. 

Було вже десь біля восьмої години вечора, коли я нарешті допленаталася додому. Вже суттєво похолодало, стемніло і було не зовсім комфортно, але на душі нарешті запанував спокій. Я звернула у свій двір, дійшла до свого під'їзду і вже хотіла було відчинити двері, як раптом знову почула його голос. 

– Олесю? 

Миттєво весь мій настрій вилетів в трубу. Серце шалено закалатало, я знову розхвилювалася. 

– Олесю, зачекай! – позвав Маркіян. – Я хочу поговорити. Будь ласка, не йди!

Тікати не було куди. Я обернулася до нього. 

– Чого ти хочеш, Маркіяне? – втомлено запитала я.

– Олесю, я не розумію, що трапилося? Ти чомусь дивишся на мене, наче я твій найстрашніший ворог. 

– Нічого… – простягнула я.

– Неправда! – заперечив він. – В суботу ми провели такий чудовий день, так гарно попрацювали, поспілкувалися. А потім ти не береш трубку і в понеділок ти вже сама на себе не схожа. 

– Маркіяне, ти справді не розумієш, що трапилося, чи прикидаєшся? 

– Навіть не здогадуюся, Олесю. Поясни.

Я зрозуміла, що відтерміновувати розмову все одно не вийде. Краще вже зараз все з'ясувати. Я вдихнула, видихнула і, зібравшись з духом, сказала.

– В неділю до мене приїхала Влада…

– Так ось в чому справа! – Маркіян аж зрадів. 

– Чого ти так радієш? – вибухнула я. – Наговорив їй гадостей і радієш?

– Я не сказав їй нічого поганого, – здивувався він. – Я просто пояснив, що між нами нічого не було, немає і не може бути. 

– І ти вважаєш, що дівчина, яка… – я спіткнулася. Ледве не бовкнула, що “у тебе закохана”, але, дякувати богу, вчасно прикусила язика. – З якою ти зустрічаєшся…

– Я не зустрічаюсь з Владою! – заперечив Маркіян, перервавши мене на півслові. 

– Як це не зустрічаєшся? Ви разом ходили в похід, на побачення, спілкувалися, пили каву. Ви постійно разом, а ти кажеш, не зустрічаєшся!

– Ні, Олесю! Ми ніколи не зустрічалися. І саме це я й пояснив Владі. Щоб вона не мала ніяких очікувань. 

– А як це тоді можна назвати? Ти морочив дівчині голову і тепер кажеш, не зустрічалися! 

– Я не морочив їй голову! Так, ми спілкувалися, ходили в похід, бо вона сама напросилася. Пили каву, бо вона сама пропонувала. Хіба я міг їй відмовити? Це було б негарно. 

– А те, що вона це сприйняла на свій рахунок, що вона тобі подобається, це гарно? 

– Я ніколи не давав їй приводу так думати! Ніколи, Олесю, чуєш? 

– А біля вогнища у поході ви сиділи обійнявшись, це теж нічого не означало?

– Влада змерзла, і я просто накинув на неї свою куртку, а вона захотіла, щоб ми разом сиділи під цією курткою. 

 – Якось всі твої виправдання звучать не переконливо.

– Олесю, я не винен, що Влада собі щось напридумувала, – зітхнув Маркіян. 

– Будь-яка дівчина у такому випадку подумала б те саме, що й Влада. Ти просто майстер пудрити мізки дівчатам! 

– Я??? – здивувався хлопець. – Кому я ще пудрив мізки?

– Влада бачила тебе з іншою дівчиною…

– Олесю, у мене немає ніякої дівчини, – Маркіян розвів руки в сторони.

– Як це немає? – настала моя черга дивуватися. – Ти ж Владі сказав, що є.

– Ну я мав на увазі, що немає іншої дівчини, коли це казав тобі, а не Владі.

– Щось я не зрозуміла…

– Ну, тобто дівчини немає, але я хочу, щоб вона була, – Маркіян посміхнувся і наблизився майже впритул до мене. 

Моє серце ледве не вистрибнуло з грудей, коли я відчула його дихання і ледве помітний запах парфумів. Десь внутрішня чуйка мені підказувала, що зараз може відбутися щось таке, що переверне мій світ догори дригом. Але я найбільше цього й боялася. 

–  Олесю, едина дівчина, про яку я мрію… – тихо мовив Маркіян. 

– Ні! – майже крикнула я. – Мовчи! Я не хочу нічого чути! Досить! 

Я розвернулася, рвонула на себе двері і застрибнула у під'їзд. Ноги підкошувалися, серце вистрибувало, дихання не вистачало, а я неслася сходами так, наче за мною гнався чорт. Від кого і від чого я втікала? Я сама не розуміла.