39. Не піддаватися!

В понеділок я чекала Владу на перший парі, але вона так і не прийшла. Нічого не написала, не подзвонила. І я вже почала хвилюватися: чи не захворіла вона або не викинула якусь дурню у своєму пригніченому стані. Взагалі-то Влада відрізнялася стійким характером, її не так просто було зламати, але й такою закоханою я бачила її вперше. І такою розгубленою теж. Ледве дочекавшись перерви, я їй зателефонувала.

– Владочко, ти чого не в універі? – запитала я, коли вона після довгих гудків нарешті взяла слухавку. 

– Не хочу! – почула я коротку відповідь.

– В сенсі? – здивувалася я.

– Що не зрозуміло? – зовсім вбитим голосом мовила подруга. – Не хочу й все.

– А що ти хочеш? 

– Нічого! – відрізала вона. – Хочу спати вдома і нікого не бачити.

– Навіть мене?

– Олесю, не пересмикуй! – сумно відгукнулася Влада. – До чого тут ти? Я взагалі не хочу навіть з дому виходити.

– Слухай, так справа не піде, – намагалася я врозумити її. – Навчання ніхто не відміняв, навіть якщо у тебе поганий настрій чи особиста трагедія. В деканаті такі виправдання не приймають. 

– Мені байдуже! Навіть якщо мене виключать з універу, мені пофіг. 

– Владо, не займайся дурнею! У нас сьогодні практична, – нагадала я. – Ти збираєшся її здавати?

– Ні! Хай горить все синім полум'ям! 

– Невже з-за цього довбаного Маркіяна ти готова завалити навчання?

– Не з-за нього, а взагалі!

– Ну що, взагалі? Що ще трапилося?

– У тому й справа, що нічого. А мене це не влаштовує. Навчання це мені не цікаве. Мені взагалі нічого не цікаво!

– Збирайся і приходь! – наказала я суворо. – Я знаю, що ти готувала ту практичну, тобі потрібно її просто захистити, щоб потім не було хвостів. 

– Не прийду! – вперлася Влада.

– Хочеш, я до тебе приїду?

– Не хочу! Олесю, дякую тобі за підтримку, але сьогодні я нікуди не піду.

– А що будеш робити? Сидіти і плакати вдома?

– Я вже не плачу! Не вистачало! Хвате з мене! Просто немає ані настрою, ані бажання.

Я зітхнула, бо втомилася вже вмовляти. Зрозуміло, що це не мало сенсу, якщо Влада собі щось надумала, переконати її майже неможливо. 

– Як хочеш, – здалася я. – Але можемо зустрітися після пар, або приїжджай до мене. Машина твоя у дворі ж стоїть.

– Ну й хай стоїть, – похмуро відповіла Влада. – Нічого з нею не трапиться. Вона мені теж не потрібна.

– Владо, так не можна! Треба якось вилазити з цього депресняку. 

– А я хочу бути в депресняку! 

– Ну тоді й сіди! – розізлилася я. – Коли захочеш, телефонуй. Я завжди готова тебе підтримати.

– Олесю, – вже м'ягше мовила Влада. – Я дуже вдячна тобі, що ти за мене хвилюєшся, але зараз я просто хочу бути сама.

– Добре, – підсумувала я і поклала слухавку. 

У мене у самій настрій був пригнічений, не краще, ніж у Влади. Але я змусила себе піти в універ і вчитися. Не вистачало, щоб з-за якогось бабія я завалила навчання! Він того не вартий! Взагалі, бачити його більше не хочу! Викладу йому фоткі на файлообмінник і навіть розмовляти не буду. 

Перерва вже закінчувалася, але я ще навіть у напрямку аудиторії, де буде наступна пара, не спрямувала, треба було поспішати. Я переглянула розклад в телефоні і рушила в бік аудиторії. Як раптом почула позаду:

– Олесю!

У мене всередині все обірвалось, ноги наче підкосилися. От якого чорта йому треба? Може зробити вигляд, що я не почула? І, не обертаючись, я пришвидшила кроки.

– Олесю, зачекай! – знову почувся голос Маркіяна і вже гучніше. 

Не почути було неможливо. І тікати було безглуздо. Я зупинилася, але не обернулася. За мить Маркіян вже торкнувся мого плеча.

– Привіт! Дуже радий тебе бачити! – мовив він. – Куди так поспішаєш?

– На пару спізнююсь, – пробурмотіла я. 

Маркіян опинився переді мною і його посмішка на очах зникла з обличчя.

– Олесю, щось трапилося? – здивувався він. – Чого ти така?

– Яка? – суворо запитала я.

– Ну… жорстка, не дружня…

Мені дуже кортіло висказати йому все, що про нього думаю, але я вчасно зупинилася. Те що мені довірила Влада, не мало виходити за межі нашої дружби. Тим більш було не гарно з'ясовувати з ним стосунки за спиною у Влади. 

– Настрою немає… – смикнула я плечима.

– Ну настрій – то таке… – видихнув Маркіян. – А то я вже подумав, що ти на мене ображена. Тільки не розумію, за що.

Я мовчала, бо він все дійсно відчув. І як себе повести я й гадки не мала. 

– Можу підняти тобі настрій, – запропонував він. – Зустрінемось після пар у кав'ярні? Мені треба тобі дещо сказати…

Тільки цього не вистачало! Щоб хтось побачив нас разом і розповів Владі! 

– Вибач, я не можу сьогодні… – відмазалася я. – У мене дуже важливі справи. І взагалі… Я ввечері завершу обробляти фотографії і все викладу тобі. 

– Справа не в фотографіях, якщо ти про це, – знітився Маркіян. – Я хочу…

– Мені час бігти, – перервала я його, розвернулася і майже дійсно побігла подалі від нього. 

Я не хотіла чути, що він хоче. Щоб знову не підпадати під його чари, щоб знову не чути цей оксамитовий голос і не дивитися в його чорні очі, що дивилися на мене так ніжно, що від цього можна було втратити розум! Ці ніжні очі, що спокушають наївних дівчат! Бо я можу не витримати, а я вже все для себе вирішила – всю ніч вирішувала. 

На парах я ледве відсиділа, навіть не пам'ятаю, про що взагалі йшла мова. Як захистила практичну, теж не зрозуміла. Думки стрибали наче коні в голові, перемелюючи усі попередні події. Починаючи від нашої з Маркіяном вечері в ресторані до заплаканої Влади та моїх особистих почуттів. Як розкласти цей хаос по полицям? Не зрозуміло.