33. Люди - не шахи!

Знаючи Владу, висновок напрошувався лише один, який я й озвучила.

– І, мабуть, ти хочеш, щоб я тобі допомогла з цим новим планом?

– Лесечка, ти ж моя подруга! – Влада благально склала долоні. – Хто ж мені ще допоможе?

– І, звісно, цей план не міг чекати навіть до обіду, що ти витягла мене з ліжка!

– Я не могла витерпіти…

– Викладай вже!

Тим часом офіціант приніс мій сніданок, що так смачно пахнув, що у мене аж рот наповнився слиною. Але було не до нього. Я насторожилася в очікуванні Владиного плану.

– Тоді ми створимо спільний бізнес-проект! – видала Влада. – Ти, я і Маркіян! Якщо нас буде троє, він не відмовиться. Ми з тобою скажемо, що ми візьмемо гроші у кредит і будемо віддавати з прибутку. Щоб він не вважав себе альфонсом. А насправді гроші дадуть батьки, але він про це не буде знати.

Добре, що я ще не почала їсти, то точно б вдавилася.

– Офігеть! – вигукнула я. – Владо, і ти хочеш ще й мене у цю свою схему підписати?

– А що тут такого? Ти просто мені підіграєш… – з невинними очима пояснила подруга.

– Та нічого… Просто ти за нас за всіх все вирішила і хочеш, щоб я грала в цю гру?

– Олесю, я хочу, щоб у нас з Маркіяном було щось спільне… А що може зв’язати міцніше, ніж спільний бізнес?

– Та нічого! – я розізлилася. – А чому ти вирішила, що я хочу у цьому бізнесі приймати участь? Це взагалі не входить в мої плани!

– Тобі не обов’язково приймати, якщо не хочеш. Тобі просто треба вдати, що ти з нами, на початку. А далі якось розрулиться.

– Блін, Владо, ти граєш людьми, як шахами! – я відсунула від себе тарілку. Їсти мені взагалі перехотілося після такого.

– Я не граю… – заперечила Влада. – Я просто хочу… хочу… щоб всім було добре…

Вона ледве не заплакала. Я бачила, що вона щира, але насправді, вона просто не розуміє ціну грошей. Людина, яка ніколи їх не заробляла і завжди мала все, що хотіла, ніколи не зрозуміє тих, хто ці гроші заробляє. Ми з Маркіяном і Влада просто з різних планет.

– Ти вважаєш, що це поганий план? – сумно спитала вона.

– Це взагалі не план, а твоя примха, щоб захомутати Маркіяна, – назвала я речі своїми іменами. – Зрозумій, що це маніпуляція.

– То ти мені не допоможеш?

– Ні, люба, цього разу не розраховуй, – впевнено підсумувала я.

– Мені просто хотілося, щоб у нас було щось спільне, – зітхнула Влада. – Не тільки університетські проекти й випадкові зустрічі, коли він має вільний час. Я хотіла, щоб ми могли працювати разом, будувати щось своє, планувати майбутнє. Хіба це так погано?

У її голосі було стільки розгубленості, що я відчула себе останньою людиною, яка мала право читати їй лекції. Я розчулилася, простягнула руку й накрила її долоню своєю.

– Ні, в цілому, не погано. Але для цього потрібно, щоб ви обоє хотіли одного й того самого. Ти не можеш придумати за нього майбутнє, а потім засмучуватися, що він не хоче в ньому жити. Та ще й зв’язати його грошовими зобов’язаннями. Щоб він вже точно не викрутився. Ось це погано. Ти ж навіть не знаєш його насправді.

– Тобто ти вважаєш, що я закохалася у власні фантазії? – Влада подивилася на мене.

– Можливо і так… Ти дуже хочеш, аби у вас усе склалося і через це готова піти на все. Ти намагаєшся стати ближчою до нього, починаєш цікавитися тим, що цікаво йому, купуєш камеру, плануєш поїздку в гори, а тепер ще й хочеш відкрити фотостудію. Але, Владо, тобі не потрібно ставати іншою людиною, щоб комусь сподобатися. І йому теж не потрібно змінювати свої мрії лише тому, що ти придумала ваше майбутнє навіть не запитавши його.

Влада нічого не відповіла, знову взяла чашку й зробила кілька ковтків уже майже холодної кави. Я бачила, що вона образилася, хоча, можливо, більше на саму ситуацію, ніж на мене. Їй хотілося отримати підтвердження, що все, що вона робить, має сенс, а натомість я змушувала її сумніватися у власних планах.

– Знаєш, я, мабуть, просто втомилася, тому що у мене нічого не виходить, – сказала вона нарешті. – Можливо, ти права – я дійсно зациклилася на Маркіяні. І у нас дійсно немає нічого спільного…

Я згадала перегони, коли ми підтримували Давида, і з яким азартом вболівала за нього Влада. Ось тоді неозброєним оком було видно, що у них саме з Давидом спільного набагато більше, ніж з Маркіяном. Вони схожі за соціальним статусом, за вподобаннями і навіть за характером. А вона вперто продовжує страждати за Маркіяном і не бачить очевидного. І я обережно звернула її увагу на це.

– Можливо тобі краще придивитися до Давида? Невже ти не бачиш, як він до тебе ставиться? У вас багато спільного…

– Можливо, – зітхнула Влада і відвела очі до вікна.

Вона мовчки узяла свою чашку, а я – виделку. Хоч їсти й не хотілося, але говорити було далі якось незручно. Треба було чимось заповнити паузу.

Потім ми перемкнулися на навчання й наші найближчі справи, але розмова вже не була такою легкою, як зазвичай. Коли Влада зібралася йти, вона обійняла мене на прощання, проте я відчула, що робить це радше за звичкою, ніж тому, що їй справді хочеться затриматися поруч.

Я залишилася доїдати свій сніданок, щоб просто не йти зараз разом. Нам треба було побути наодинці. Мені було шкода її, бо я знала, як сильно вона хотіла, щоб Маркіян відповів їй взаємністю. Та водночас я розуміла, що він не міг погодитися на спільний бізнес лише для того, щоб не засмучувати її, так само як Влада не повинна була вкладати себе в чужі мрії тільки заради можливості бути поруч із ним.

А я? Що насправді хотіла я? Мені було трохи не по собі, що я приховувала від Влади те, що сьогодні маю працювати разом з Маркіяном. Але якби вона дізналася, то нашій дружбі точно б настав кінець. З такої невинної затії на початку все розгорнулося в якийсь заплутаний клубок. Я не хотіла втрачати Владу, але й зраджувати свої інтереси теж не хотіла.