26. Фотополювання

Того дня Влада написала мені ще зранку, що сьогодні не прийде до університету, бо не дуже добре почувається. Я ж, як завжди, пішла на першу пару, хоча було не дуже зручно, бо після цієї пари було вікно на годину і його треба було чимось зайняти. Можна було прогуляти першу пару і поспати зайвих пару годин, але я чомусь вирішила цього не робити. Лекція закінчилася, одногрупники вирушили в кав’ярню, а мені щось кави не хотілося.

Пролунав дзвінок, студенти розійшлася по аудиторіях, в універі запанувала оглушлива тиша, і навіть шурхіт зошита голосно відлунював в порожньому коридорі. Я просто всілася на підвіконні на другому поверсі і почала готуватися до практичної, яка мала бути наступною. Але щось ніяк не вдавалося зосередитися на темі.

За вікном був звичайний осінній день. Небо затягнуло хмарами, дерева майже втратили листя, а на тротуарі блищали мокрі плями після ранкового дощу. Я просто сиділа і дивилася на осінній пейзаж через скло. Хотілося якогось тепла і затишку, і тоді я згадала за ту поїдку за місто, коли ми готували фотосесію до нашого проекту. Дістала телефон і почала переглядати фотографії, які там тоді зробила.

Як же ж було добре! Ми тоді тільки познайомилися з хлопцями, все було на такому драйві, купа ідей, ентузіазму… А зараз все якось уповільнилося, почало впадати у сплячку. Раптом я натрапила на один кадр, де я сфотографувала Маркіяна, якій знимав Владу. Прикольно вийшло! Фотограф якій фотографує. Яке у нього натхнене і зосереджене обличчя! Він увесь занурився у процес, наче нічого на світі більше не існує, окрім цієї миті, коли він ловить кадр.

Я мимовільно ним замилувалася, наче сама відчула той стан мисливця за миттю… Дивні відчуття охопили мене! І тут я сама себе зупинила: ні, він не мав бути тут! Він не в моєму фокусі! Треба видалити це фото і навіть не згадувати про це! Але мені було шкода фотографію – вона була дійсно гарна. Я завагалася, як раптом почула поруч:

– Прогулюєш пару?

Я аж підстрибнула на своєму підвіконні від голосу реального Маркіяна, який стояв поруч, посміхався і дивився на мене.

– Ну ти мене налякав! – відмахнулася я. – Хіба можна так підкрадатися?

– Я не підкрадався, – заперечив Маркіян. – Просто підійшов, але ти так занурилася у телефон, що нічого не бачиш навколо. Що там у тебе такого цікавого?

– Нічого! – швидко відповіла я і закрила екран. – Просто переглядала фотографії з нашого виїзду на локацію.

Я відчула, як у мене почервоніли щоки, наче у школярки, яку щойно спіймали за чимось забороненим. І дійсно, я ні в якому разі не хотіла, щоб Маркіян бачив, як я роздивляюся його на фотографії. Мені було дуже незручно, я не знала, як поводитися і що казати, всі слова раптом вилетіли з голови. Але Маркіян стоян поруч і посміхався, наче не бачив, як я збентежилася.

– Там ще багато залишилося фотографій, які ми не використали, – додав він. – І, до речі, дуже класних. Хочеш подивитися?

– Звісно! – я не втрималася, щоб не задовільнити свою цікавість.

Маркіян всівся поруч зі мною на підвіконня і дістав свій ноут. А щоб мені було краще видно, щільно притиснувся до мене і розгорнув екран у мій бік. Я відчула, як шалено закалатало серце. Його близькість діяла на мене якимось дивним чином, змушуючи червоніти ще більше і хвилюватися. Дякувати богові, що Влади немає сьогодні в універі!

Він відкрив галерею і почав гортати кадри.

– Ось, дивись, – показав він. – Ці кадри не стосуються проекту, але вони неймовірні.

– Вау! – здивовано вигукнула я. – Ти всіх нас зловив! Ти навмисно на нас полював!

– Ти влучно помітила, так, це свого роду полювання, – Маркіян розсміявся. – Обожнюю цю справу. Коли людина не бачить, що її фотографують, вона стає самою собою, не грає, не робить спеціальний вираз обличчя, і тоді вдається зловити дійсно класні миті.

– Слухай, Макс як гарно вийшов! – показала я. – Наче справжній режисер на майданчику командує! А Давид! Яке у нього зосереджене обличчя, і який він красунчик!

Я захоплено роздивлялася знімки і не могла стримати емоцій. Маркіян лише кивав головою.

– А це що таке? – вигукнула я. – Ти й мене спіймав?

– Звісно! – він підморгнув. – Скажи, що не гарний кадр?

Я дивилася на своє обличчя, яке я закинула в гору, намагаючись спіймати сонячні промінчики, примружила одне око і посміхалася сама не знаю чому від задоволення. Кадр був бомбезний! Без сумніву. Але мені стало не по собі – в цьому моменті він зафіксував щось особисте, ніби зазирнув мені в душу. З одного боку, це було так хвилююче, що я сама розхвилювалася. А з іншого, це просто вдалий кадр талановитого фотографа. І я не знала, як на це реагувати. Втім, моє тіло реагувало без мого на те погодження. Приємне тепло, що розповзалося в середині, наче ще більше наближало мене до Маркіяна…

– Гарний… – ледве знайшла сили я відповісти.

– Я знав, що ти оціниш, – мовив він якимось занадто теплим голосом. І мені здалося, що він навіть тремтів…

– А ти комусь ще показував це? – запитала я.

– Ні, ти перша. І мені дуже подобається, як ти реагуєш. Схоже, мені дійсно вдалося.

– Без сумніву! – підтвердила я. – Слухай, а можемо зробити окрему добірку і зустрітися всі разом для перегляду. Я впевнена, наші оцінять.

– Якщо чесно, мені не хочеться це демонструвати, – зізнався Маркіян. – Це особисто для моєї колекції, не хочу її десь викладати або комусь ще показувати.

– А мені тоді навіщо показав? – обережно запитала я.

– Хотів перевірити…

– Що?! – я відчула, як перехопило подих.

Але відповідь я не почула, тому що за мить коридором пролунав гучний стукіт підборів! Якій я впізнала б серед ночі. Влада! У мене всередині все обірвалося – що зараз буде, коли вона побачить нас тут удвох?! Треба терміново тікати! Я зіскочила з підвіконня, але вже було пізно. Влада була у двох кроках від нас.

– О, не очікувала вас тут побачити! – вигукнула вона, а я вловила в її голосі не тільки здивування, а й щось більш погрозливе. – Чим ви тут займаєтесь?