24. Щось особисте

Маркіян почав розповідати про маршрут, про друзів, з якими він подорожував, в ми слухали з відкритими ротами. Взагалі, коли він розповідає про речі, які йому подобаються, у нього аж змінюється голос. Коли говорив про навчання або якісь звичайні справи, він був спокійним, трохи відстороненим. Але коли мова заходила про фотографію, відео чи подорожі, в ньому з’являлося щось інше: він наче оживав, очі починали сяяти особливим блиском.

І я ловила себе на тому, що мені передається його стан, я сама захоплююся. Це були неймовірні відчуття! Так і хотілося запитати: чому саме цей кадр? Чому він залишив цю сцену? Що відчував у той момент?.. Я кинула погляд на Владу і неозброєним оком побачила, що її не чіпляє, як мене. Вона занадто намагається робити зацікавлений вигляд, але байдужість наче просвічує крізь цю натягнуту маску на обличчі. Мені стало її дійсно шкода.

Коли мене зачепив один фрагмент, я не витримала. Показала і сказала, що, на мою думку, там трохи затягнутий перехід. Маркіян навіть не образився, навпаки, відкрив відео і попросив:

– Покажи, що саме ти маєш на увазі.

Я тицьнула пальцем і пояснила. Він уважно подивився, прокрутив ще декілька разів той фрагмент. Макс з Давидом мене підтримали, і Маркіян сам погодився, що порада слушна. Прямо на ходу перемонтував і дійсно стало краще.

– Люблю такі сумісні перегляди, – подякував Маркіян. – Чотири пари очей завжди краще, ніж одна.

– А чому чотири? – здивувалася Влада, вона аж образилася. Хоча вона мовчала і ніяких порад на давала.

– Вибач, дійсно, п’ять пар, – посміхнувся Маркіян і легенько торкнувся її руки. – Не ображайся.

Я подивилася на подругу і побачила, як вона просяяла. Мабуть тепер руки мити не буде три дні. Оцей простий доторк зробив її такою щасливою!

– Чого б мені ображатися? – посміхнулася Влада. – Я просто не така уважна, як ви, але мені дуже подобається і я згодна з вашими зауваженнями.

– Чудово! – підсумував Маркіян.

І тільки через кілька секунд я помітила, що Влада дивиться на мене. Її обличчя нічого не виражало, вона просто дивилася. Але мене неприємно кольнуло. Наче вона мені позаздрила… Я відразу відвела погляд до екрану. Чомусь мені стало незручно, хоча нічого неправильного я не зробила. Ми просто обговорювали відео, причому усі разом. Але я все одно відчула дивне бажання трохи відсунутися від Маркіяна, оскільки поки заглядала в екран, теж наблизилася до нього набагато ближче, ніж було треба і цього не помітила, тому що була захоплена процесом. Я зробила вигляд, що потягнулася до свого наплічника, що висів на стільці, і одночасно відсунулася подалі від Маркіяна. Цього майже ніхто не помітив, але мені так стало комфортніше.

Маркіян продовжив показувати відео, де вже було більше особистого. Хтось сміявся, розкинувши руки в боки і закинувши голову, – кадр був бомбезний! Такі щирі емоції спіймав Маркіян. Потім ми побачили одну дівчину, що лежала в траві і жувала соломинку, але вона виглядала такою радісною, від її посмішки хотілося посміхатися у відповідь. 

Потім на екрані з’явився кадр із самим Маркіяном, що сидів на камені, дивився кудись убік і пив воду з пляшки. Наче звичайний кадр, але я чомусь затримала на ньому погляд. По інший бік об’єктива він виглядав по-іншому. Щось було в ньому таке, що пробирало до мурах. Окрім того, що він був красивим і гармонійно вписувався в кадр, щось чіпляло в його нахилі голови, погляду… Я не встигла розгледіти, бо Маркіян перегорнув далі. Але через кілька хвилин я знову спіймала себе на тому, що дуже уважно придивляюся до Маркіяна на відео... Він мене просто зачарував. Ніби через камеру я зазирнула йому прямо в душу… Яка вібрувала на одній хвилі з моєю. Його бачення було моїм баченням. Його погляд був моїм поглядом…

Ми засиділися в кав’ярні аж до темноти. Розмовляли про похід, університет, майбутні проекти. Влада вдавала зацікавленість, але я бачила, як вона гнітиться цією атмосферою. Вона б краще опинилася наодинці з Маркіяном, але на жаль нашу компанію не проженеш…

Коли ми вийшли, на вулиці вже стало прохолодніше. Здається, збирався дощ. Давид був чомусь без автівки і без байку. На колесах цього разу була лише Влада.

– Когось підвезти? – запитала Влада, таємно сподіваючись, що цим кимось виявиться Маркіян. Але першим озвався Давид.

– Якщо є час, то я б залюбки, – сказав він. – Мої колеса сьогодні поцупив брат, а байк на тюнінгу.

– Погода вже скоро стане не для байка, – нагадав Макс.

– Так, тому скоро закриваємо сезон і чехлимо транспорт, – розповів Давид. – До речі, якщо комусь цікаво, то запрошую. У нас будуть перегони, вдень, на офіційному майданчику.

– Я звісно буду, – відгукнувся Макс.

– О, і я б залюбки, – неочікувано озвалася Влада. – Цікаво подивитися!

Давид аж просяяв. Я теж сказала, що підтримаю його.

– Маркіяне, тебе підвезти? – звернулася до хлопця Влада.

– Ні, дякую, я ще хочу в гуртожиток зайти до друзів, тут поруч, – відмовився Маркіян.

Я побачила, як засмутилася Влада і як зрадів Давид. І щось мені підказало, що мені не варто їхати з Владою.

– Макс, ти на метро? – запитала я.

– Так, – озвався друг.

– Тоді пішли разом, – сказала я і повернулася до Влади. – Мені сьогодні треба ще в одне місце заїхати, і тобі зовсім не по дорозі. Краще я скористаюся метро.

– Як хочеш, – Влада смикнула плечима. – Тоді, всім до побачення!