21. Суцільне розчарування

Я очікувала, що Влада приїде сяючою від щастя. Але, коли побачила її на порозі своєї квартири, зрозуміла, що мрія, здається, не збулася. Вона зовсім не була на себе схожа. Засмагла аж до чорноти, що для неї було не притаманне. Схудла, хоча вона й так не страждала жодним зайвим кілограмом.

– Мені терміново треба у ванну! – заявила вона відразу з порогу. – Я більше не можу!

– Проходь, звісно, – запросила я.

Влада скинула рюкзак прямо у коридорі і зникла за дверима ванної. Пройшло десь півгодини, а вона навіть й не збиралася виходити.

– Владо, ти там жива? – захвилювалася я.

– Оживаю… – почувся втомлений голос.

Я зазирнула у двері: вона сиділа у ванній з заплющеними очима і не рухалася. Руки безсило звисали з бортиків.

– З тобою все добре? – уточнила я. – Ти не захворіла?

Я ніколи її такою не бачила. Влада завжди була енергійною, жвавою, балакучою. А зараз я й слова не могла з неї витягти.

– Зараз буде добре, – зітхнула вона. – Приходжу до тями після цього походу. Зроби мені, будь ласка, нормальну каву?

– Нормальну, це яку? – здивувалася я.

– Нормальну, людську, яку робить твоя кавомашина, – пояснила вона. – Я тиждень пила якусь розчинну гидоту з пакетиків. У мене шлунок скрутився в бублик від цієї їжі.

Влада розплющила втомлені очі і повернула голову в мій бік.

– Я тиждень їла мівину та консерви з металевих банок, пила розчинну каву, тиждень не бачила душу, моя голова чухається до знемоги, боюся, щоб там якісь воші не завелися. Олесю, це було суцільне знущання! – підсумувала подруга.

Мені було її дійсно шкода, але я ледве стримувалася, щоб не розреготатися.

– А я тебе попереджала! – нагадала я. – Що там не п’ятизірковий готель.

– Там п’ятизірковий жах! – простогнала вона.

– Ти ж казала, що готова все терпіти… Зате насолодилася романтикою…

– Наївна я була! Та мені й в страшному сні не могла наснитися така романтика.

– Ну хоч не дарма страждала? – поставила я головне питання. – Як ваші стосунки з Маркіяном?

Влада знову заплющила очі і я побачила, як її губи затремтіли. По щокам покотилися сльози.

– Владочко, ну що трапилося? – злякалася я.

– У тому й річ, що нічого! Уявляєш, Олесю, зовсім нічого!  

– Не плач… – тільки й змогла вимовити я. Мені було її неймовірно шкода. Такою я її ніколи не бачила.

Влада вмила обличчя водою і схлипнула:

– Зроби, будь ласка, каву…

– А може щось міцніше? – запропонувала я. – Для заспокоєння.

– Так, накапай туди щось, – погодилася вона. – Бо я зараз помру. Мої нерви вже на межі.

Я зачинила двері і пішла на кухню. Я не знала, чим їй допомогти. Поки я тут розважалася, Влада там страждала. Мені аж було якось незручно на її тлі. Але ж вона свідомо обрала попертися у той похід. Я у цьому не винна.

Поки я робила каву, Влада вилізла з ванни і прийшла на кухню. Всілася за стіл і зігнулася, як стара бабця, наче все ще за спиною у неї знаходився той рюкзак. Я поставила перед нею чашку та канапки.

– А є у тебе щось смачненьке? – запитала Влада. – Якась шоколадка чи тістечко?

Я витріщила очі: це вже зовсім на неї не схоже.

– Мені потрібно заїсти стрес, – сказала вона.

– Не боїшся погладшати?

– Якщо я зараз з’їм хоч кило тістечок, нічого мені не буде, – посміхнулася вона.  

Я дістала тістечка і цукерки і поставила на стіл. Влада схопила цукерку і запхнула її до рота цілком.

– Яка смакота! – вона аж примружила очі. Зробила ковток кави. – Це божественно! Я раніше й не уявляла, яка це дійсно смакота!

– Все пізнається на контрасті…

– Все, це був мій перший і останній контраст! – рішуче мовила Влада. – Не моє цей туризм!

Вона швидко з’їла тістечко, наче боялася, що воно може зникнути, запила все це кавою, в яку я додала коньяку, і відкинулася на спинку стільця.

– Не розумію, як тобі таке може подобатися? – смикнула вона плечима. – Тиждень не помитися, не поїсти нормально! Як коняка, уся спітніла, тягнеш цей рюкзак, стираєш до крови ноги, спина відвалюється! Я жодної ночі не спала нормально, у мене нила спина, ноги, руки на тому килимку. Я ледве виповзала з намету вранці. У чому кайф? Я так і не зрозуміла.

– Кайф, коли ти знімаєш той рюкзак і падаєш на пахучу травичку, дивишся у безкрає синє небо, слухаєш тишу і розумієш, ось воно щастя! – пояснила я.

– Не повіриш, не зрозуміла я того щастя, – Влада криво посміхнулася. – Все, про що я могла думати, як би мені дістатися додому.

– Ти ж казала, якщо не сподобається, поїдеш в готель?

– Ага, поїхала б, якби злізла з тієї гори! – з сарказмом сказала Влада. – Це ж треба було знати, куди йти. Я й гадки не мала, як звідти вибратися.

– За навігатором…

– Можна було б, якби там ще був зв'язок, – Влада скривила губи. – Але якби навіть і був, я б все одне не пішла, бо мені було страшно. Я взагалі у тих горах себе почувала, як сліпе кошеня. А вони усі такі щасливі, натхнені, постійно сміються, щось знімають, як одержимі! Я почувалася білою вороною серед них. Ну й як я могла зізнатися, що мені там не подобається? Та ще й перед Маркіяном зганьбитися!

– Моя ти бідолашна! – я обійняла подругу.

Уявляю, чого їй вартувало триматися і робити вигляд, ніби їй все подобається.

– А що Маркіян? – обережно запитала я.

– А він щасливий! – з погано прихованою досадою мовила Влада. – Я його таким у місті ніколи не бачила. Він там як риба у воді. І всі його друзі такі веселі, щасливі, задоволені. А мені аж плакати хотілося.

– Просто це дійсно не твій вид відпочинку, – погодилася я. – Нічого, зараз відмиєшся, заспокоїшся і все повернеться на своє коло.

– Так…

– Я так зрозуміла, що було не до поцілунків?

– Та які поцілунки? – відмахнулася Влада. – Хоча, ми дуже мило спілкувалися. І разом сиділи, обійнявшись, біля вогнища. А ще Маркіян грав на гітарі! Це було неймовірно! Я у нього ще більше закохалася. Ось тільки його стиль життя мені зовсім не підходить.