19. Неймовірні враження

Я дивилася, як вони віддалялися від нас зі швидкістю світу і в мить перетворилися на крапку на горизонті.

– Крутяк! – похвалив Макс.

– А ти катався колись? – запитала я.

– Так, було, Давид давав покерувати, – відповів Макс.

– Ну й як тобі?

– Для приколу – сподобалося, але як постійно їздити, то я б обрав машину. Більше комфорту.

– Чому Давид приймає участь в перегонах? – запитала я.

– Можливо не вистачає гострих відчуттів, – знизав плечима Макс.

– А батьки знають за це?

– Думаю, що ні, інакше б вже відібрали байк. Це ж в якомусь сенсі небезпечно. Хоча Давид і крутий водій, але може трапитися будь-що. Одного разу він перекинувся і дивом не постраждав. Правда, батькам не зізнався, що то були перегони, сказав, що влетів у вибоїну в асфальті, – розповів Макс. – Але як тільки відремонтував байк, знову поїхав на перегони.

– Ти дивись, який азартний! – сказала я. – А так і не скажеш, він завжди такий стриманий, непохитний.

– Ага, – знизав плечима Макс.

– У кожного азарт проявляється по-своєму, – зауважив Маркіян. – Я, наприклад, такий вкид адреналіну відчуваю, коли з’їжджаю з гори на лижах або спіймаю неймовірний кадр десь не верхівці гори, що аж руки тремтять.

– На лижах не пробувала, а на рахунок фотографії я тебе розумію, – погодилася я.

Макс якось дивно подивився на мене і більше нічого не сказав. Влада з Давидом повернулися хвилин за десять. Спочатку ми почули рів байка, а потім побачили, як вони наближаються. Давид загальмував поруч з нами і заглушив двигун.

– Це було щось неймовірне! – вигукнула Влада. – Я ніколи нічого подібного не відчувала! Автівка ні у яке порівняння не йде.

Вона зняла шолом і спробувала пригладити розтріпане волосся. Її очі блищали, щоки палали, а увесь її вигляд свідчив про те, що вона у неймовірному захваті. Я навіть пораділа за неї. А ще за Давида, якому просто пощастило відчути її руки на своїй талії. Уявляю, що він зараз відчуває! Але він не подавав виду, лише стримано посміхаючись. І в цей момент я подумала, що його витримці можна тільки позаздрити. Але його щастя тривало недовго. Влада злізла з байка і підійшла до Маркіяна. Посмішка миттю зникла з обличчя Давида.

– Ти будеш кататися? – запитала Влада Маркіяна і узяла його за руку.  

– Можна… – без особливого ентузіазму відповів він.

– Шкода, що ти не захопив камеру, – сказала Влада. – От би зараз сфотографуватися на байку! Моя світлина просто б підірвала інсту!

– Так ми ж не на фотосесію збиралися, – знизав плечима Маркіян.

– Ну нічого, у нас ще буде час, правда, Давиде? – обернулася до нього Влада.

Той аж зрадів, засявши посмішкою.

– Звісно, хоч кожного дня, – пообіцяв він.

Дивлячись на Владу, я знову подумала, що з Давидом у них більше спільних інтересів, ніж здається на перший погляд. Шкода, що Влада цього не розуміє.

– Хто наступний? – запитав Давид. – Олесю? Ти готова?

– Не дуже готова, але я хочу спробувати , – відгукнулася я. – Тільки можна не дуже швидко?

– Як скажеш, можна і не дуже, – пообіцяв він.

Я вдягнула шолом і влаштувалася позаду Давида.

– Надягни мою куртку, – Влада зняла її і простягнула мені. – То змерзнеш.

Я подякувала за турботу.

– Тримайся міцніше, – наказав Давид. – І не бійся, спочатку може бути трохи не звично, а потім адаптуєшся.

– Добре…

Цього разу Давид не влаштовував ефектного від’їзду, ми просто повільно рушили і потроху почали набирати швидкість. При чому Давид постійно повертав голову трохи назад і питав, чи мені нормально. На диво, мій страх, коли я відчула його широку спину перед собою, поступово відступив. Я зазирнула через його плече і побачила, що спідометр показував лише шістдесят кілометрів на годину, і це мене заспокоїло. Я навіть почала отримувати задоволення від їзди і відчуття зустрічного вітру.

– Хочеш швидше? – запитав Давид.

– Ну можна трошки, – прокричала я.

Я знову подивилася на цифровий дисплей і побачила, як цифра збільшилася до 90.

– Не страшно? – знову поцікавився Давид.

– Ні! Навіть подобається!

Я сама не очікувала таких вражень. Траса була майже порожня, Давид навмисно обрав таку дорогу, щоб було безпечно. Тому я не боялася, що ми в когось влетимо. І в якийсь момент я дійсно впіймала кайф – задоволення від їзди захопило мене повністю.

– Можна ще швидше! – крикнула я.

Давид відреагував миттєво – цифра збільшилася до 120. Дерева повз нас почали пролітати однією суцільною стіною і ось тоді мне вже стало страшно. Я притулилися до Давида і сховала голову у нього за спиною. Він зрозумів мій стан без слів і зменшив швидкість.

– Треба отримувати задоволення, а не боротися зі страхом, – пояснив він.

– Згодна!

Коли ми повернулися до інших, я відчула, що коліна все ж у мене тремтять. Але то скоріш від адреналіну, бо це був мій перший, настільки екстремальний, досвід. Раніше мені навіть в голову не приходило спробувати та й нагоди не було, ніхто не пропонував. Все ж таки чудово, що у нас склалася так гарна компанія.

– Це було круто! – подякувала я Давиду, злізаючи з байка.

– Хто наступний? – запитав він.

Наступним був Макс, який попросився покерувати. Давид посунувся назад, а Макс сів за кермо. Каталися вони трохи довше, і Макс повернувся абсолютно задоволений.

– Можливо, колись куплю собі байк, – сказав він.

Потім настала черга Маркіяна. Він теж хотів спробувати за кермом, але Давид сказав, що для першого разу треба поїхати пасажиром, щоб хоч звикнути спочатку до цього виду техніки.

– Ну що, сподобалося? – Влада майже підскочила до Маркіяна, коли вони повернулися. – Ну як тобі?

– Та нормально, – знизав він плечима. – Але так, щоб я у захваті, то ні. Схоже, це не моє.

– Можливо, – погодився Давид. – Твоє чи ні, це відчувається відразу.

– Це точно, – підтримала Влада. – Я відразу відчула.