14. Влада і похід

Нарешті ми з Владою все підготували, залишилося тільки скласти докупи всі частини. Ми вирішили зібратися разом з нашою командою і обговорити остаточні моменти. Як зазвичай, зустріч відбулася у тій самій кав’ярні, що вже стала нашою улюбленою. Хлопці приїхали усі разом на машині Давида, а ми з Владою на її. Влада явно хвилювалася у передчутті зустрічі з Маркіяном.

Коли він увійшов у двері, як завжди останнім, Влада аж засяяла. Гадаю, їй вартувало зусиль, щоб не вскочити і не побігти йому на зустріч. Проте на обличчі Маркіяна я не помітила особливої радості при виді Влади. Він тримався стримано, привітався однаково, що зі мною, що з нею і всівся напроти нас. Дивно… Щось не дуже було схоже на те, що у них стосунки. Хоча, може він просто не любить демонструвати свої почуття перед іншими? 

А от Макс аж підлетів до мого стільця і по-дружньому обійняв мене за плечі. Цей не стримував своїх емоцій. Обличчя Давида залишалося, як завжди, інтелігентно-привітним. І трохи сумним, коли я ловила його погляд, потайки кинутий на Владу.

Ми зробили замовлення і перейшли до справ.

– Ну що, – підсумувала я. – Ми майже вийшли на фінальну пряму. Презентація проекту через три дні. Тож, треба довести все до кінця. Хто і що хоче ще додати, зауважити?

– У мене є пропозиція трохи змінити порядок саундів з відео, – сказав Давид. – Доведеться тільки перемонтувати відеоряд.

– Ти як завжди, хочеш, щоб все було ідеально, – зітхнув Макс. – На мій погляд, і так все чудово.

– А я згоден з Давидом, – втрутився Маркіян. – Так, все чудово, але якщо можна покращити, то чому цього не зробити?

– Таким чином можна до безкінечності покращувати, – Макс не здавався.

Я бачила, що йому просто ліньки знову переробляти. Це не в його характері – він швидко захоплюється, робить все на хвилі, а потім втрачає цікавість. До речі, у нього майже завжди виходить добре з першої спроби. Але саме у цьому випадку, можна було б ще трохи переробити.

– І я за те, щоб змінити, – відгукнулася Влада.

Звісно, вона не могла не підтримати Маркіяна, хоча напередодні ми з нею дійшли згоди, що все добре.

– Якщо хочете, переробляйте, – махнув рукою Макс. – Я пас, у мене ще замовлення за запис треку, тому часу не маю.

– Та я сам зроблю, – погодився Давид. – Не кіпішуй!

– Я тобі допоможу, – запропонував Маркіян. – А потім ще треба переробити загальний файл.

–  Я теж можу долучитися, якщо можу чимось допомогти, – відгукнулася Влада.

Я тихенько посміхнулася про себе. Подруга використовувала будь-яку можливість побути разом з Маркіяном. До речі, бідолашний Давид – у цій трійці йому точно буде некомфортно.

– Добре, тоді завтра в аудиторії після пар зустрічаємось, – запропонувала я. Треба ж було рятувати Давида.   

Принесли наші замовлення і ми символічно відсвяткували завершення роботи над проектом. Останні правки вже не рахуються.

– Друзі! Я вам дуже вдячна! – підсумувала мовила я. – Для мене це був крутезний досвід! І працювати з вами було – одне задоволення. Ви всі такі креативні, талановиті! Я рада, що ми знайшлися!

– Це може бути не останній наш проект, – зауважив Давид. – Можемо ще щось замутити.

– Можемо, – підтримав Маркіян. – Коли повернуся з Лікійки, хочу змонтувати такий собі міні-кінофільм. Якщо хтось хоче долучитися, буду радий.

Не важко було здогадатися, хто захотів. Очі Влади говорили більше за неї саму. Ох, їй ще той похід треба якось перемогти…

– Можу допомогти з просуванням, – запропонувала Влада.

– Чудова ідея! – Маркіян посміхнувся Владі, а та просто засвітилася від щастя.

Ну я вже свої послуги не пропонувала, хоча ідея була цікава. Не варто заважати Владі зближатися з Маркіяном.

Ми ще посиділи, згадуючи найяскравіші моменти нашої сумісної роботи, посміялися та пофантазували на рахунок майбутніх ідей. В цілому, чудово поспілкувалися. Мені подобалася наша дружня команда, яка зібралася завдяки тому, що Влада закохалася у Маркіяна. Як дивно часом все складається…

Хоча, якщо дивитися збоку, назвати Владу з Маркіяном парою було складно. Але може у них ще все попереду. Тож, заради подруги доведеться триматися разом у одній команді. Та, схоже, ніхто й не проти.

Давид так точно – для нього це єдина можливість спілкуватися з Владою. Сумно, звісно, що його почуття не розділені, але що поробиш. Про Макса й говорити не треба. «Що ж, так і будемо дружити вп’ятьох – подумала я. – Чудовий початок четвертого курсу!»

 Ми вийшли на вулицю. Теплий осінній вітер кружляв по тротуару жовте опале листя. Зараз був саме той час на межі – коли ще осінь не почала керувати по повній, а літо ніяк не хотіло поступатися місцем. Настрій у мене був піднесений, і я готова була на нові подвиги.

Коли ми попрощалися з хлопцями, Влада підхопила мене під руку.

– Олесю, ти маєш мені допомогти зі спортивним одягом, – попросила вона. – Я вже трохи почитала про всі ці мембрани, непромокайки, супінатори, але в голові – каша. Ти ж в темі, мені потрібна твоя порада. Я вже збираюся у подорож на Лікійку.

– Нічого собі, яка швидкість! – здивувалася я. – А батьки тебе відпустили?

– А я не буду їм казати, що йду в похід, – видала Влада.

– Це як? – я все більше дивувалася. – А коли вони побачать твій рюкзак та кросівки, як ти це поясниш?

– Ніяк! Вони його не побачать, – Влада загадково посміхнулася. – Я піду з дому зі звичайною валізою, а рюкзак буде чекати мене у тебе!

– Ого! Я в шоці! Схоже твій мозок почав працювати у новому форматі. Раніше ти ніколи не брехала батькам.

– Ну, розумієш… зараз зовсім інша справа. Ти права, у похід вони мене не відпустять, а ось на оксамитовий сезон у готель в Кемері – повинні.

– Щось мені підказує, що компанію тобі маю скласти я?

– Теоретично, – підморгнула Влада. – Ти ж розумієш, з Маркіяном вони мене точно не відпустять.

– Ох, подруго, ото ти закрутила! – вигукнула я. – Та ще й мене підписуєш під свою брехню.