13. Розширювати горизонти

– Олесю, – зателефонував мені наступного дня Макс. – Вгадай, куди я хочу тебе сьогодні запросити.

– Навіть варіантів немає, – зізналася я.

Мені не особливо хотілося, щоб він мене кудись запрошував. Але ж я вирішила, що мені потрібно перемкнутися, щоб не думати про Маркіяна.

– На концерт! У мене неочікувано з’явилися квитки, точніше не квитки, а мене пообіцяли провести безкоштовно і доведеться слухати стоячи на сходах. Підеш зі мною?

– Від цього неможливо відмовитися, – погодилася я. – Особливо, коли на шару.

– Чудово! – зрадів Макс. – Ми ж вирішили узяти їхній саунд для оранжирування, тож це класна нагода послухати вживу. А потім, можливо навіть поспілкуватися за лаштунками. Мій друг, що мене запросив, входить їхнього кола. Буде цікаво, ти не пожалкуєш!

– Дякую, що згадав про мене, – сказала я. Пропозиція була дійсно бомбезна і гріх було відмовлятися.

– Олесю… та я про тебе постійно думаю, – доволі серйозно мовив Макс. – І не думай, що у мене лише одна мета. Я зовсім не такий, як усім здається…

– А який? – мені чомусь стало весело.

– Я дуже серйозний у стосунках, правда. Посміятися, позагравати – так, але коли я щось відчуваю до дівчини, то це вже зовсім інша справа.

– Макс, я не хочу тебе розчаровувати… – відверто зізналася я.

– Не кажи нічого більше, добре? Просто спробуємо дружити, якщо на більше ти не згодна.

– Ну від дружби з тобою я не відмовляюся, але дуже прошу, не тисни на мене, бо нічого доброго з цього не вийде.

– Згоден на все! – зрадів Макс. – Мене не женуть і це вже плюс!

Я розсміялася. Макс у будь-якій ситуації завжди жартував і виходив на позитив, і це було чудово.

Після концерту ми дійсно мали змогу потусити з гуртом у закритому клубі. Було весело і прикольно. Я ніколи не спілкувалася так близько з музикантами, і то, лише дякувати Максу, відкрила для себе цей напрямок. Особливо сподобалося під кінець вечора, коли всі вже роззнайомилися й почалася імпровізація.

Музиканти узяли інструменти і на ходу грали мелодії, підлаштовуючись один під одного, а вокалісти підхоплювали голосом. Я була у захваті! Це була така жива і насичена атмосфера, що просто зносило дах. Ніби простір просочився тільки музикою і не залишилося ніяких думок. Я хоч і не музикантка і не співачка, але теж щось підспівувала і узяла у руки якійсь маракас, тримаючи ритм. В імпровізацію залучилися усі присутні, і це було неймовірно!

Навіть коли Макс обійняв мене за плечі і притиснув до себе, я не стала сперечатися. Я була йому вдячна за чудові емоції. Не фотографією єдиною світ живий! Може дійсно дати Максу шанс?..

Але так я тоді думала під впливом емоцій, а коли повернулася додому, трохи охолола і зрозуміла, що мені шансів не потрібно. І не треба обманювати ні його, ні себе. Дружба – так, залюбки! І нічого іншого.

А ще – мені дуже хотілося поділитися своїми переживаннями з подругою. Втім, саме це я зробити й не могла. Ну як викласти Владі усю цю картину? Тоді прощавай наша дружба в одну мить! У них з Маркіяном зав’язуються стосунки, яких вона так прагнула, а у мене – лише те, що мені щось здалося і незрозумілі відчуття всередині. Ні, це точно не була закоханість, як у Влади, тому й не варто навіть морочити собі голову.

А що то тоді було? Що за дивні відчуття? Може то просто Маркіян так впливає не людей, що вони ним так захоплюються? Може. Я згодна з Владою, що він талановитий, творчий – наче з іншого світу. До речі, у мене раніше не було таких знайомих, от тому мене так і цікавить людина, яка не вписується в звичний образ хлопця-студента.

Здається, я наче розібралася, що до чого, і від цього стало легше... І взагалі, коли я не бачила Маркіяна, мене нічого не турбувало.

Декілька днів у нас з Владою був дуже насичений графік – треба було здати практичну роботу, написати реферат та попрацювати над нашим рекламним проектом, який вже вийшов на фінішну пряму. Ми голови не відривали від ноутбуків та телефонів. Від комунікацій у мене вже голова пухла і зводило судомою пальці, які постійно щось друкували. Про Маркіяна ми майже не говорили, я лише бачила, як Влада щось йому пише у месенджерах і посміхається щасливою посмішкою.

– Слухай, а як пройшло ваше побачення? – згадала я, коли ми сиділи над презентацією. – Ви ж мали зустрітися.

– Ну… – простягнула Влада. – То було не зовсім побачення…

– А що? – здивувалася я.

– Не побачення в класичному розумінні, просто ми зустрілися, щоб обрати мені камеру, а потім пройшлися вулицею і посидили в кав’ярні.

– Отакої! Тобто ніяких тобі зізнань та поцілунків.

– Поки що ні…

– Ти засмучена?

– Та ні, – заперечила Влада, але я бачила, що це неправда. – Просто нам треба краще пізнати одне одного... І в цьому напрямку все рухається доволі перспективно.

– Але тобі незвично, так?

– Ага, – кивнула Влада, навіть не підводячи очей від телефону. – Не треба поспішати…

– Так а камеру ви тоді купили чи ні?

– Та купили…

– Вау! Чудово! А чого ти не хвалишся? І навіть не показала мені!

– Та що там на неї дивитися, – відмахнулася Влада. – Камера, як камера. До того ж, там так все складно. Поки налаштуєш, то вже й знімати не хочеться.

– На те вона й професійна, – зауважила я. – У неї більше можливостей.

– Та мені зручніше на телефоні знімати, – зізналася Влада. – Якщо чесно, це не моє. Просто хочу бути ближче до Маркіяна, щоб у нас були спільні інтереси та було про що поговорити на ту тему, якою він захоплюється.

– Владо, а тобі не здається, що у всьому цьому ти втрачаєш себе? – запитала я. – Фотографія, яка тебе не цікавить, похід у гори, якого ти, я впевнена, боїшся, як чорт ладану? Сукні, які тобі не подобаються…

– Зате мені подобається Маркіян!

– Рано чи пізно те, що не подобається, почне тебе дратувати, – зауважила я.

– Не почне! Я просто розширюю свої горизонти, – заперечила подруга. – А це дуже корисно. З приводу походу, ти права, звісно, але я впораюся. Я ж сильна, витривала…