12. Випадкова мить

День для зйомок на локації видався напрочуд гарним і сонячним. Цього разу ми їхали величезною компанією з тридцяти людей, навіть довелося орендувати автобус. Окрім нашої п’ятірки була ще купа студентів для масовки, яких ми запросили долучитися, а вони з радістю погодилися.

Ми попередньо узгодили дрескод, обговорили, що треба буде робити, призначили відповідальних. В цілому, прогорнули величезну підготовчу роботу. Тому все мало пройти вдало. Маркіян також запросив свою знайому стилістку з реквізитом, бо хотів, щоб вона допомогла створити саме ту атмосферу, на яку ми розраховували.

Я трохи хвилювалася, бо для мене це був перший такий масштабний проект. Але Влада, на відміну від мене, почувалася як риба у воді. Це була її стихія – організовувати, вмовляти, контролювати. Я дивилася на неї з захопленням, як вдало вона все розрулювала і зі всіма знаходила спільну мову.

А в цій лляній сукні і з розпущеним волоссям вона була схожа на справжню мавку – така гарна і природня у цьому стилі. Дарма вона брикалася, він їй дуже пасував. І, схоже, не тільки я дивилася на неї захоплюючим поглядом. Я декілька разів ловила погляд Маркіяна, коли він з нею спілкувався, і готова була заприсягтися, що він теж від неї у захваті. Та гламурна Влада його зовсім не приваблювала, а ця – вся така розкута, енергійна, природня і відверта – була йому, схоже, до вподоби.

От і добре, значить, наш план спрацював. Я щиро раділа за подругу. Але, коли черговий раз впіймала, як Влада з Маркіяном стоять поруч, разом роздивляються фотографії і сміються, то відчула, як всередині щось неприємно защемило. Чому? Хіба ми не цього домагалися? Десь в глибіні душі я була впевнена, що Маркіяна вона не покорить, але помилилася. І я сама здивувалася відчуттям, що заворушилися всередині мене.

Мені захотілося теж ось так стояти поруч з ним і дивитися разом у відошукач камери, як тоді, на першому виїзді…

«Олесю, схаменися! – наказала я собі. – Навіть не думай про це!»

Але все одно було якось некомфортно. А потім все закрутилося і я забула думати про свої відчуття. Та ще й Макс не давав мені проходу. З одного боку, допомагав і суттєво, у перервах між своїми зйомками відео, а з іншого – його непомірна увага починала мене напрягати. Залицяння ставали дедалі все відвертішими. Але тут було не до того, щоб з’ясовувати стосунки і я мовчки терпіла. Давид займався своєю часткою роботи і ми майже не перетиналися на майданчику.

Як раптом мене покликав Маркіян:

– Олесю! Йди сюди!

Я аж сіпнулася від несподіванки, але пішла, кинувши свою справу, якою була зайнята у ту мить.

– Допоможеш мені? – попросив він. – Мені треба швиденько перекинути фотографії на ноут, а ти поки познімай, щоб не втрачати час. До того ж світло зараз саме таке, як треба. Невдовзі сонце переміститься і буде вже не те.

– З задоволенням, – мені сподобалася пропозиція. – А що саме знімати? Якій у тебе задум?

– Знімай, що підказує серце, – сказав він.

– А якщо я назнімаю якусь фігню?

– Не назнімаєш, – Маркіян посміхнувся. – Я в тебе вірю. І я відчуваю, що у нас з тобою схожі вподобання. І взагалі, не хвилюйся, ти ж не на фотоконкурс знімаєш.

– Добре, – кивнула я і обережно перейняла камеру з його рук, щоб раптом не вронити таку дорогу апаратуру.

В той момент наші пальці випадково торкнулися і ми несвідомо зустрілися поглядами. Мене аж током пронизало! Ця тривало лише мить, але яку мить! Я злякалася і швидко відсахнулася, але встигла помітити, як Маркіян швидко відвів очі, ніби не хотів, щоб хтось це побачив. Поки він вставляв карту пам’яті в ноут, я дивилася на нього зі спини. Що це було? Ні, мене точно не здалося. Але ж він щойно посміхався зі Владою… Щось я нічого не розумію.

Я ходила з камерою серед людей і ловила кадри, орієнтуючись на внутрішню чуйку. Намагалася відійти від класичних правил зйомки і знімати зовсім не так, як звикла: трохи під іншим кутом, трохи ближче або навпаки – далі. Коли в мій відошукач потрапила щира посмішка однієї рудоволосої дівчини, яка сміялася у променях сонця, у мене аж руки затрусилися – ось вона, мить! Я тиснула на кнопку затвору знову і знову, сподіваючись, що впіймала. Я так захопилася, що не відчула, як позаду опинився Маркіян.

– Чудово! – похвалив він, а я аж підстрибнула.

– Вона класна! Я теж на неї дивився, – сказав він. – Думаю, хтось з нас все ж спіймав саме ту посмішку, яку ми можемо поставити на заставку фестивалю або на рекламну листівку.

– У неї неймовірні емоції! – погодилася я. – А ми можемо подивитися, що вийшло? Мені аж кортить.

– Ходимо, – погодився Маркіян. – Потрібно задовільнити твій творчій азарт.

Ми підійшли до ноута, Маркіян витяг карту пам’яті з камери і вставив в комп’ютер. Я з нетерпінням чекала завантаження, а ще… чомусь відчувала, як калатає серце, коли ми стоїмо поруч… Та ні, відмахнулася я, це просто вкид адреналіну від перезбудження, коли я азартно ловила кадри. Зараз заспокоюся і все мине.

А коли на екрані з’явилися фотографії, що я назнімала, і я побачила плоди своєї праці, аж заплескала в долоні.

– Маркіян, дивись! – вигукнула я. – Я спіймала!

– Бачу! Це воно! – погодився він. – У тебе є хист до фотографії і внутрішня чуйка. Якщо навчишся нею користуватися, далеко підеш.

– Та я взагалі не збиралася йти цим напрямком, – заперечила я. – Я ж маркетолог. А це просто хобі.

– Одне іншому не заважає, – він посміхнувся. – У тебе все попереду.

Ми знову перетнулися поглядами і мені стало незручно. «Все, треба негайно тікати від нього куди подалі! – наказала я собі. – Від гріха подалі».

– Дякую, це був неймовірний досвід! – сказала я. – Мушу йти по своїм справам.

– Плідний досвід, – додав Маркіян.

– Ага…

Я розвернулася і швидко пішла в інший бік. По дорозі мене ніби випадково перестрів  Макс і потяг кудись за руку.

– Олесю, ти маєш подивитися, потрібна твоя порада, – не відставав він.