11. Тортури в примірочній

Після виїзду на локацію у нас додалося роботи. Треба було підібрати образи для фотосесії, продумати деталі, визначитися з реквізитом. Найбільше з усім цим мучилася Влада, бо Маркіян чітко сказав, що її звичний гламурний стиль для фестивалю не підходить. Тому ми з нею вирушили по крамницям, щоб підібрати одяг. Можна було узяти на прокат, але Влада категорично відмовилася вдягати речі, які вже носили сотні людей.

Але, як виявилося, не так просто знайти саме те, що ми запланували. Довелося виходити з того, що є.

– Може оцю поміряєш? – запропонувала я лляну сорочку з вишитим принтом у стилі кантрі, коли ми вже перебрали мабуть соте вбрання. – Вона гарно впишеться у атмосферу фестивалю.

– Фу! – скривила носа Влада, коли вийшла із примірочної. – Я в ній як опудало. Ти подивись – мішок мішком! Вона робить мене просто потворою! Як в цьому можна зробити гарні фото? Я б коли таке побачила, то точно на той фестиваль б не поїхала.

– Це такий стиль, – розвела руками дівчина-консультант і простягнула Владі наступну сорочку. – Ось це ще подивиться...

– Олесю, це якісь тортури! – простогнала Влада. – Я вже не хочу тієї фотосесії. Можна запропонувати студентам з нашого факультету прийняти участь. Нехай вони позоряться в цьому мотлоху.

– І нічого не мотлох! – заперечила я. – Мені дуже подобається.

– Та тобі завжди подобається таке, що на голову не налізе! – відмахнулася вона. – Ну не мій це стиль!

– От і я кажу, що Маркіян – теж не в твоєму стилі, – нагадала я. – Щоб так мучитися.

Влада голосно зітхнула і вирвала у мене з рук чергове вбрання.

– Дай сюди! Маркіян – в моєму стилі!

Вона зникла у примірочній, а ми з дівчиною-консультантом перезирнулися і посміхнулися з розумінням.

Три години примірок виснажили і мене і Владу. Нарешті ми обрали декілька суконь, сорочки, спідниці та аксесуари. Я навіть собі придбала чудовий топ з вишивкою.

– Я ж це жодного разу потім не вдягну! – сказала Влада.

– А я тобі казала, що треба брати на прокат, – нагадала я. – Було б швидше, дешевше і зберегли б купу нервів.

– Взагалі я люблю шопитися, ти ж знаєш. І отримую від цього неймовірне задоволення. А зараз суцільний стрес, – пожалілася подруга.

– Знайшла від чого страждати, – відмахнулася я. – Сприймай це як розвагу.

– Та щось не виходить… Сподіваюсь, я не дарма страждаю, і Маркіян це оцінить, – з надією мовила Влада. – А не примусить йти до його стилістки.

– Владо, ти ж не забувай, що справа взагалі не в Маркіяні, а в нашому проекті, – нагадала я. – Ми маємо працювати на успіх проекту.

– Ну у кого як, – знизала плечима Влада. – У мене справа в Маркіяні.

– Пішли знімемо стрес чимось смачненьким? – запропонувала я. 

– Я на дієті цього тижня, – зітхнула подруга. – Це ти можеш їсти, що завгодно і не гладшати, а у мене так не виходить.

– Та від одного макарунца нічого тобі не буде. Сукня вільного крою, тиснути не буде, – пожартувала я.

– Ну добре, лише один, – погодилася Влада.

Ми завернули до кав’ярні і всілися за столик. Влада нарешті видихнула.

– Ой, я ж тобі забула розповісти, – згадала вона. – Ми з Маркіяном вчора були на виставці!

– О, вітаю! – пораділа я за неї. – І як тобі?

– Що?

– Виставка, звісно!

– Та яка там виставка! – відмахнулася Влада. – Ти думає, я хоч щось запам’ятала? Я навіть ім’я фотографа забула.

Я похитала головою.

– Тоді, як тобі Маркіян?

– Олесю, мені так добре поруч з ним! Так цікаво! У мене серце завмирає, коли він щось говорить, – у захваті почала розповідати подруга. – Він на всьому розуміється!

– Я рада за тебе, – щиро зізналася я.

– А ще він розповідав, де був, про різні країни, місця… Особливо мене вразила розповідь про Лікійську стежку. Він пройшов її від початку до кінця, наробив стільки неймовірних фотографій. Ти обов’язково маєш це побачити! Я тобі скину посилання на альбом. Ми домовилися, що наступного разу я поїду з ним? Уявляєш?

У мене щелепа відпала.

– Ні, не уявляю, – розреготалася я. – Ти і на Лікійській стежці з рюкзаком! Влада – це не сумісні речі.

– Якщо чесно, мене теж трохи лякає ця перспектива, але я не маю втрачати шанс поїхати разом з ним. Правда, там ще буде декілька його друзів, але то вже не має значення. Ми цілий тиждень будемо разом! Уявляєш?

– Ні! – сказала я. – Ця картинка з області фантастики.

– Олесю, ти злюка! – образилася Влада. – Ні, щоб мене підтримати. Мені ще треба одяг для походу обрати, ти ж знаєш, що порадити.

Я закотила очі – це вже не лізло ні в які двері! Влада і похід!   

– Я реалістка, – нагадала я. – Та я тебе підтримую, і одяг допоможу обрати, тільки не хочу, щоб ти собі повітряні замки будувала.

– А я хочу їх будувати! – запевнила Влада. – А ще, у мене є ідея!

– Слухай, не забагато ідей для одного дня?

– Ти ж казала, що треба діяти, от я й буду діяти.

– Гаразд, викладай свою ідею.

– Маркіян поділився, що мріє про власну студію, – сказала Влада.

– Чудова мрія, – погодилася я.

– Я теж так вважаю. І хочу наблизити його до мети?

– Як???

– Я попрошу у батька грошей на стартап і ми її відкриємо, – розкрила карти подруга.

– Ти в своєму розумі? – здивувалася я. – Маркіян на таке ніколи не погодиться. Наскільки я встигла його пізнати.

– А я зроблю так, щоб погодився, – Влада хитро посміхнулася. – І тоді ми будемо працювати разом. Це буде круто!

Я дивилася на неї і дивувалася: це ж треба, щоб її так заклинило на цьому Маркіяні!

– Я серйозно, Олесю. Ми зняли б гарне приміщення в центрі, зробили б нормальний ремонт, купили техніку. Там можна було б проводити фотосесії, майстер-класи, знімати рекламу.

– Таке враження, що ти вже спланувала ваше спільне майбутнє і навіть його не спитала, – нагадала я.

– Але ж я не хочу нічого поганого!