8. Чудова команда

Але весь подальший час в кав’ярні вона так і не змогла змінити свою поведінку. Дійсно кажуть, що у закоханої жінки мозок відшибає. Схоже, у Влади така сама ситуація. Але ось що дивно: Маркіян ніяк не реагував на Владу, лише ввічливо посміхаючись її жартам, а Давид напроти – очей з неї не зводив і постійно підтакував. Враження то вона справила, але не того хлопця.

Макс підняв чашку і сказав символічній тост:

– За наш майбутній геніальний проект!

– За проект, – погодилася я.

– І за те, щоб він не згорів до дедлайну, – додав Давид.

– Ми не дамо! – запевнила Влада.

Ми засміялися й цокнулися чашками.

Поступово розмова відійшла від університету. Обговорювали музику, фільми, подорожі, улюблені місця в місті. Виявилося, що Макс любить монтаж, захоплюється музикою і може годинами розповідати про концерти, на яких побував.

– А що ти любиш фотографувати? – раптом звернувся до мене Маркіян.

 – Та майже все – місто, людей, якісь випадкові моменти, люблю виїжджати на природу.

– А я думав, ти більше по рекламі, – зауважив Маркіян. – Таку класну презентацію створила.

– Дякую за комплімент! – я посміхнулася. – Але то ми разом з Владою робили. У неї стільки креативу!

Я спробувала перемкнути його увагу на подругу. Маркіян перевів погляд на Владу, яка миттєво зашарілася.

«Ой, бідолашна моя подруга, як же їй важко впоратися з емоціями!» – подумала я. 

– Думаю, креатив нам знадобиться на проекті, я люблю нестандартні рішення! – кивнув головою він.

Від цих слів Маркіяна Влада розпливлася в посмішці. Тут би їй узяти слово, але вона сиділа і тупо посміхалася.

– А на що ти фотографуєш? – запитав у мене Маркіян.

– Зараз на дзеркальну камеру, у мене Nikon – простенький звісно, але я й тому рада, а іноді на телефон. Залежить від ситуації.

– Що більше подобається?

– Камера, звичайно. Але хороші знімки не завжди залежать від техніки. Іноді смартфоном можна швидко спіймати щось дуже цікаве, бо поки камеру налаштуєш, а момент вже страчений.

– Згоден з тобою, – кивнув Маркіян.

Він узяв свою камеру, яка лежала поруч із ним і запропонував:

– Хочеш подивитися?

– Звісно! – я зраділа.

Спочатку я роздивлялася саму камеру, яка, на відміну від моєї, була дуже крутезна! Маркіян озвучив її характеристики і я у захваті вигукнула «Ого!». Та з цією штукою можна такі шедеври робити! Потім він відкрив кілька фотографій. Я нахилилася ближче і почала роздивлятися.

На першій був старий чоловік, який сидів на лавці в парку й годував голубів. На другій – дівчина біля вікна потяга. На третій – якийсь маленький будинок серед гір.

– Це де? – запитала я.

– Карпати, минулої весни.

– Гарно! – захоплено мовила я.  – А це де? – тицьнула в іншу фотографію.

– Це вже Львів. Я приїхав рано-вранці, місто ще було порожньо і тільки почало сходити сонце. Впіймав неймовірне світло!

Я роздивлялася на маленькому екранчику фотографію і не могла стримати захвату. На ній була звичайна вулиця після дощу, на якій в величезній калюжі відображалася будівля, але так, наче це не було відображення, а оригінал. Настільки чіткими були усі деталі і так вдало падало світло.

– Це неймовірно! – похвалила я.

– Просто повезло спіймати кадр, – скромно знизав плечима Маркіян і додав: – У тебе чудовий смак!

– Я люблю, коли фотографії атмосферні, – поділилася я.

– Я теж… – погодився Маркіян.

Я повернула фотоапарат, бо зрозуміла, що перетягнула його увагу на себе. А поруч же сидить в очікуванні Влада. Але мені дуже сподобалося, що у нас з Маркіяном схоже бачення. Ми зможемо плідно попрацювати у цьому проекті. Я відкинулася на спинку стільця, а Маркіян поклав камеру назад в кофр.

Макс, якій уважно спостерігав за нами весь цей час, підсунувся ближче до мене, і тихо запитав, так щоб чула лише я:

– Олесю, можна нескромне питання?

– Ну кажи, якщо воно у межах пристойного, – посміхнулася я.

– А ти вільна зараз? – прямо в лоб запитав він.

Я навіть не одразу зрозуміла, про що він.

– У якому сенсі? – уточнила я.

– У романтичному.

– А тобі навіщо?

– Особиста цікавість, – підморгнув Макс.

– Немає в мене хлопця, якщо ти про це, – відверто сказала я.

– О, це гарна новина! – він аж пожвавішав.

– Не поспішай радіти, це не означає, що я у пошуку, – обрізала я його крила.

– А я нікуди не поспішаю, я дуже терплячий, – Макс підсунувся ще ближче. – Але територію застовбити треба, поки інші око не поклали на таку чарівну дівчину!

– Мааакс! – простягнула я. – Яка територія!

– Олесю, я люблю відвертість, хоч вона й не завжди людям подобається.

– Ну мою відповідь ти почув, – знизала я плечима.

Я розуміла, що Макс відверто зі мною фліртує. Він робив це відкрито, без особливих натяків, і, мабуть, звик, що дівчата відповідають йому взаємністю, але я нічого такого не відчувала. Він був веселим, симпатичним і приємним хлопцем, але просто не моїм.

– Хоч провести тебе до дому можна? – наполегливо запитав Макс.

Упс! Такого повороту я не планувала. Якщо Макс потягнеться мене проводжати, Давид стовідсотково напроситься до Влади, а їй цього взагалі не потрібно. Не така мета нашого плану – наша ціль Маркіян, а не Давид. І я на ходу придумала відмазку.

– Вибач, але не сьогодні. У нас з Владою ще важлива справа.

Вже час був розходитися, тому я підвелася.

– Дякую вам, хлопці, за компанію! – сказала я. – Думаю, ми спрацюємось.

– У нас попереду ще багато таких компаній, – підморгнув Макс. – Спрацюємось точно.

– Було цікаво поспілкуватися, – на прощання сказав Маркіян.

– Навзаєм, – Влада аж засвітилася, коли він подивився на неї.

Я побачила, як Давид сумно зітхнув, побачивши її реакцію. Коли ми розпрощалися з хлопцями і залишилися наодинці, Влада схопила мене за руку.