6. Спільний проект

За кілька хвилин почали заходити студенти мультимедійного факультету. Ми знали декого з них, тому швидко познайомилися й перейшли до справи. А потім двері знову відчинилися і увійшов Маркіян. Він зайшов спокійно, без поспіху, привітався з усіма одним рухом руки. На ньому було широке худі, чорні штани-кльош й той самий рюкзак за плечима.  Волосся злегка розтріпалося, мабуть, від вітру.

– Вибачте, трохи затримався, – сказав він.

– Нічого, ми тільки починаємо, – відповіла я. – Проходь. Я – Олеся, а це – Влада.

– Маркіян, – представився він і всівся напроти нас.

Краєм ока я встигла помітити, як щоки Влади вже почервоніли. Як вона на нього реагує! Уявляю, що у неї всередині! Влада привітно посміхнулася саме Маркіяну і ефектно вигнула спину. Ой, матінко, я ледве не розреготалася! Вона поводиться, як березнева кішка. Але на Маркіяна це, схоже, не справило враження. Він ковзнув по ній поглядом і перевів очі на екран, де висіла заставка презентації.

– Отже, фестиваль проходитиме за містом три дні, – почала я розповідати. – Основна аудиторія – молодь від вісімнадцяти до тридцяти років. Організатори хочуть зробити акцент на сучасній культурі, музиці, локальних митцях і неформальному спілкуванні.

– І ще вони хочуть, щоб люди не просто побачили рекламу, а захотіли приїхати, – додала Влада. – Нам потрібно створити відчуття, що там буде цікаво.

– Це можна показати через людей, – раптом сказав Маркіян.

Ми всі подивилися на нього. Він трохи нахилився вперед.

– Не робити звичайні постановочні кадри. Треба емоційні, живі фотографії – людей у натовпі, музикантів за лаштунками, моменти підготовки. Не просто «ось фестиваль» – а «ось що ти відчуєш, якщо приїдеш».

– Чудова ідея! – погодилася я. – Саме так я й думала. Тому ми й запросили до участі ваш факультет. І нам будуть потрібні моделі.

Маркіян кивнув головою на знак погодження.

– Можемо зробити серію коротких відео, – запропонував він далі. – Не рекламу в прямому сенсі, а маленькі історії.

– І це можна адаптувати під соцмережі, – одразу підхопила я.

– Короткі вертикальні ролики, – додав він. – І окремо фотосерію.

Ми почали швидко накидувати ідеї. Влада кілька секунд мовчала, дивлячись то на мене, то на Маркіяна, потім усміхнулася своєю найкращою чарівною посмішкою.

– Здається, у нас складається чудова команда! – підкреслила вона.

Наступну годину ми обговорювали деталі. Я показувала наші напрацювання, Влада пояснювала рекламну концепцію, а Маркіян пропонував, як це можна реалізувати у фото та відео. Інші студенти теж озвучували свої пропозиції, серед яких було багато вдалих кейсів. Загалом, зустріч пройшла дуже конструктивно. Я пораділа, що все так вдало складається, я навіть не сподівалася. Проект мене захопив і я відчувала, як всередині піднімається приємна хвиля натхнення.

Маркіян не говорив багато заради того, щоб говорити. Якщо щось пропонував, то міг пояснити навіщо, і не боявся заперечувати.

– Добре, що ми його запросили, – тихенько прошепотіла мені на вухо Влада. – Він такий креативний!

Я кивнула, погоджуючись. Наприкінці зустрічі ми домовилися на вихідні виїхати на територію фестивалю, щоб подивитися локацію і зрозуміти, де можна буде робити зйомки. Коли всі попрощалися, Влада схопила мене за руку.

– Олесю, це було неймовірно! Я все більше від нього у захваті! У нього немає недоліків! – вигукнула вона.

– Слухай, охолонь трошки, бо я зараз запалаю від тебе, – пожартувала я.

– Як все вдало складається! – раділа Влада. – А ти бачила, як він на мене подивився?

– Звісно, – посміхнулася я. – На тебе дивилися всі, я на твоєму фоні взагалі загубилася.

– Ну чого ти? – скривила губи Влада. – Я ж не про це.

– Та я зрозуміла, не переймайся, – відмахнулася я.

Коли ми вийшли з аудиторії, Маркіян разом з ще двома хлопцями – Максом та Давидом – стояли в коридорі і щось обговорювали. Побачивши нас, Макс махнув нам рукою.

– Олесю, Владо, не хочете піти на каву? – запропонував він.

Я подивилася на подругу, яка засяяла як новорічна ялинка. Такого повороту вона точно не очікувала.

– Хочемо! – відразу ж погодилася вона і тихенько штовхнула мене у бік.

– Можна, – зітхнула я. Хоча у мене були інші плани, але не підтримати Владу я не могла.

До того ж, треба зближуватися з командою, нам ще разом працювати. Але тоді я ще не знала, наскільки сильно цей проект змінить наше життя. Для мене це була просто хороша можливість попрацювати над цікавим завданням. Для Влади – шанс нарешті зблизитися з хлопцем, який їй подобався. Тому відмовляти було не можна.

❤️❤️❤️ Любі читачі! Якщо вам подобається книга, мені буде дуже приємно, якщо ви залишите вподобайку та коментар. Навіть сердечко в коментарях - буде чудово! Додавайте книгу в бібліотеку та підписуйтесь на мою сторінку! Приємного читання! ❤️❤️❤️